1.1

Батько випростовується, намагаючись додати собі зросту, хоча проти велетня він усе одно виглядає як суха тріска поруч із віковим дубом.

- У цьому домі проживає невинна діва, - проголошує він тоном, яким зазвичай читає проповіді. - Присутність чужого чоловіка під одним дахом із нею неприпустима. Це суперечить законам пристойності й наражає її чесноту на небезпеку.

Я відчуваю, як кров миттєво приливає до обличчя. Шкіра пече так сильно, ніби мене вдарили. Я опускаю очі, розглядаючи носаки своїх туфель, але фізично відчуваю, як увага гостя зміщується.

Він повертає голову. Вперше за весь час він дивиться на мене не як на стілець чи вішак. Його погляд затримується. Секунда. Дві. Три. Це важкий, оцінювальний погляд. Він ковзає по моїй фігурі, прихованій під цупкою вовною, по моєму палаючому обличчю і стиснутих руках. У його очах спалахує іскра - не потягу, ні, це щось холодніше. Він наче здивований, що в цій сірій обителі знайшлося щось живе і, можливо, навіть приємне для ока.

- Я можу заночувати й не в будинку, - нарешті каже він. Голос рівний, йому байдуже до моєї «чесноти», він просто хоче відпочити.

- У нас є стайня, - швидко втручається мати. - Коней ми давно продали, але на другому поверсі є кімнатка для конюха. Там сухо.

Незнайомець коротко киває. Йому не потрібні вибачення чи пояснення. Він розвертається на підборах, і плащ злітає за ним темною хмарою. За мить він зникає в темряві двору, навіть не причинивши за собою двері.

Батько поспішно засуває засув, видихаючи з полегшенням.

- Треба було б дати йому чогось поїсти, - бурмоче він, уникаючи дивитися на матір. - Милосердя вимагає нагодувати подорожнього. І... можливо, він заплатить за це вранці.

- Я попрошу Марту, - випалюю я раніше, ніж встигаю подумати. - Скажу, щоб вона зібрала йому вузол.

Батьки кивають і, не гаючи часу, прямують до сходів на другий поверх. Вони хочуть якнайшвидше опинитися за замкненими дверима своєї спальні.

Щойно їхні кроки стихають, я йду на кухню. Звісно, я не будитиму Марту. Вона спить на вузькій канапі біля печі, важко дихаючи уві сні. Їй потрібен спокій.

Тихо, наче злодійка у власному домі, я відрізаю два великих шматки холодної яловичини, загортаю їх у полотняну серветку разом із половиною буханця черствого хліба. Потім наливаю повний глиняний кухоль молока - воно ще тепле, бо стояло біля печі.

Я взуваю грубі вуличні черевики, накидаю на плечі старий вовняний плащ і вислизаю через чорний хід.

Надворі холодно й вогко. Дощ перетворився на дрібну мряку, яка осідає на обличчі крижаною павутиною. Темрява тут густа, хоч в око стрель. Єдиний орієнтир - слабке світло місяця, що іноді пробивається крізь хмари, окреслюючи чорний силует стайні.

Я йду швидко, притискаючи вузол з їжею до грудей, щоб зберегти тепло молока. Стайня зустрічає мене запахом прілого сіна і порожнечі. Тут давно не пахне кіньми. Тільки вітер свище у щілинах.

Дерев’яні сходи нагору риплять під моїми ногами. Кожна сходинка здається зрадницею, що кричить про мою присутність. Я зупиняюся перед дверима комірчини конюха.

- Пане? - кличу я тихо.

Тиша. Лише дощ шурхотить по даху.

- Пане, я принесла поїсти, - голос трохи гучніший, але все одно тремтить.

Ніякої відповіді. Певно, він заснув. Дорога, мабуть, була виснажливою, а він виглядав таким втомленим.

Я вирішую не будити його. Просто залишу їжу під дверима. Це буде правильно. І безпечно.

Обережно нахиляюсь, щоб поставити кухоль на підлогу. Мої пальці ледь торкаються дошок, коли двері різко відчиняються всередину.

Я не встигаю навіть зойкнути.

Величезна рука виринає з темряви, хапає мене за зап’ястя і з силою, якій неможливо опиратися, смикає на себе. Світ перевертається. Я влітаю в темну кімнату, молоко вихлюпується мені на руку, хліб падає десь під ногами.

Мене втискають спиною у щось тверде - чи то стіна, чи то зачинені двері. Запах мокрого плаща, шкіри та чоловічого поту забиває легені. Гаряче дихання обпікає шию біля самого вуха.

- Як добре, - шепоче він хрипко, і від цього голосу в мене холоне кров, - що навіть ці пуритани додумались прислати зголоднілому мужику солодку служницю.

Його пальці стискають моє плече, і я розумію: він думає, що я - це частина "гостинності". Що батьки прислали мене не з їжею, а як розвагу на ніч.