Розділ 1. Нічний гість

Ми сидимо за довгим столом із темного дуба - я, батько і мати.

Тиша в їдальні густіша за юшку, що холоне в моїй тарілці. Вона не спокійна і не затишна; це та особлива, важка тиша, яка накопичується століттями у кутках старих будинків, просочує оксамитові штори й осідає пилом на потьмянілому сріблі.

- Селіє, спина, - голос батька лунає як тріск сухої гілки.

Я миттєво вирівнююся, хоча мені здається, що я й так сиджу рівно, наче проковтнула аршин. Лопатки болісно впираються в жорстку спинку стільця.

- Вибач, тату, - шепочу я, опускаючи очі в тарілку.

- Не бубони, - кидає він, навіть не глянувши на мене. Його увага прикута до жилавого шматка м'яса, який він пиляє затупленим ножем. - Чітка дикція - ознака чистого розуму. А нерозбірливе бурмотіння - шлях до лукавства.

У кімнаті холодно. Величезний камін, який колись обігрівав цю залу, зяє чорною, роззявленою пащею. Дров вистачає лише на опалення спалень і кухні, тож у їдальні ми бачимо пару з власних ротів. Я сиджу в вовняній сукні, застібнутій під саме горло, але холод все одно пробирається під тканину, змушуючи мене ледь помітно тремтіти.

Двері з кухні прочиняються зі скрипом, який, здається, ріже по натягнутих нервах матері. Заходить Марта. Вона несе важку срібну тацю з другим блюдом. Марта стара, як і цей будинок, і зараз вона виглядає так, наче ось-ось розсиплеться на порох. Її обличчя сіре, чоло вкриває піт, а руки тремтять так сильно, що кришка соусника деренчить, вибиваючи дрібний, дратівливий ритм.

Вона підходить до матері, щоб змінити тарілку, і в цей момент її груди стрясає глухий, вологий кашель. Марта намагається стриматися, відвертає голову, але звук виривається назовні, розбиваючи священну тишу вечері.

Мати відсувається від столу так різко, що ніжки стільця креслять жахливий звук по паркету. Вона підносить мереживну серветку до носа, дивлячись на служницю з сумішшю огиди й страху, наче перед нею не хвора людина, а чумна тварина.

- Це нестерпно, - цідить мати крізь серветку. - Вона знову розносить заразу прямо над нашою їжею.

- Пробачте, пані... - хрипить Марта, намагаючись втримати тацю. - Я намагалася...

- Твої намагання не цікавлять нас, Марто, - перериває батько, відкладаючи виделку. Він дивиться на служницю поверх окулярів своїми водянисто-блакитними очима, в яких немає ні краплі співчуття. - Нас цікавить результат. А результат такий: ти псуєш апетит і наражаєш на небезпеку здоров'я моєї родини.

Я відчуваю, як у мене стискається серце. Мені хочеться підхопитися, забрати у Марти ту важку тацю, налити їй гарячого чаю і відправити в ліжко. Але я знаю, що це буде розцінено як бунт. Як неповага до ієрархії, встановленої батьком. Тому я лише сильніше стискаю пальці на колінах під столом, до болю в суглобах.

- Постав це на стіл і йди, - махає рукою мати. - І не смій показуватися мені на очі, поки не перестанеш гавкати, як дворовий пес.

Марта мовчки киває, ставить тацю (трохи соусу вихлюпується на скатертину, і я бачу, як кривляться губи батька) і шкандибає геть.

Залишившись наодинці, батьки кілька хвилин мовчать. Чути лише стукіт приборів. Я намагаюся їсти беззвучно, контролюючи кожен рух щелепи, кожен подих.

- Королівський збирач податків приїде у вівторок, - раптом каже батько. Це звучить як вирок.

- Знову? - мати опускає виделку. - Вони ж були минулого місяця. Хочуть здерти з нас останню шкуру!

- Вони хочуть, щоб ми платили за землю, яку вже не можемо обробляти, - батько дивиться на темне вікно, за яким ховається занедбаний сад. - Якби в нас були гроші на наймитів... Але де їх взяти, коли кожен пенні йде в казну? Цей дім стає нашою могилою.

Він переводить погляд на мене. Я завмираю, не донісши ложку до рота.

- А ти, Селіє? - запитує він тихо, але в цьому тоні більше загрози, ніж у крику.

- Що я, тату? - ледь чутно питаю я.

- Чому ти так дивишся на служницю?

- Я... я просто хвилююся, що їй зле.

- Хвилюєшся, - повторює він, смакуючи це слово, наче зіпсоване вино. - Жалість до слабкості - це не чеснота, Селіє. Це потурання гріху. Хвороба - це часто покарання за лінощі або нечисті думки. Ти дивишся на неї з жалістю, замість того щоб відчувати праведний гнів через її недбалість.

- Ти надто м'якотіла, - додає мати, поправляючи комірець. Вона дивиться на мене, як на пляму на скатертині - щось, що псує ідеальну картину. - Ти цілими днями сидиш у своїй кімнаті, читаєш ті свої книжки. Я бачила, як ти вчора дивилася у вікно понад годину. Годину, Селіє! Руки без діла - це майстерня диявола.

- Я молилася, мамо, - брешу я. Це моя єдина броня. Релігія - єдиний щит, який вони не можуть пробити відразу.

- Молилася, дивлячись на дорогу? - мати примружує очі. - Чи, може, ти чекала, що хтось проїде повз? Хтось, хто зверне увагу на твою... "скромність"?

Я відчуваю, як щоки заливає гарячий рум'янець. Я справді дивилася на дорогу, мріючи, щоб хоч хтось з'явився. Листоноша, заблукалий подорожній, будь-хто, хто приніс би в цей склеп життя. Але визнати це означає підписати собі вирок на тиждень суворого посту і читання псалмів на колінах.