Глава 10

Я розплющила очі, коли надворі вже було ясно, а Ніколя поряд не виявилося. Присіла, широко позіхнувши, і поглядом знайшла свою сукню. Одяглася, і нарешті вийшла з кімнати. Віан, мабуть, вже пішов рятувати життя. У квартирі порожньо і самотньо, а що мені робити далі не зрозуміло, крім того, що треба йти додому. Задумалася. Марина сьогодні не просила мене доглянути за Луї. Звичайно, можуть виникнути інші клієнти, але... Як подивиться на це Ніколя, якщо я залишусь і дочекаюся його? А як я до цього поставлюся? Зовсім вже з'їхала з глузду... Потрібно йти і жодних варіантів. Я подивилася на комод, і помітила кілька купюр, поряд з якими лежала невеличка нотатка, оформлена розгонистим неакуратним почерком Ніколя.

"Мадемуазель Лоран, візьми гроші. Про всяк випадок. Якщо захочеш, як і раніше, бути принциповою гордою жінкою, то повернеш, якщо не знадобляться. Але зараз візьми. Я не хочу злити твою матір, і не хочу, щоб ти від цього постраждала. Двері просто захлопни. Але перевір, чи все забрала – запасного ключа немає і доведеться чекати до завтра, коли я повернуся. Або ти тільки цього і хочеш? Скучатимеш? Дякую за цю ніч, але все могло бути ще краще. Може, ще буде?".

Я повернула записку на місце, хоч і було бажання забрати її собі, ніби це любовне послання, подивилася на гроші, але взяти так і не наважилася. Якось викрутюся. Повісила сумку на плече, відчинила двері, і, переступивши поріг, озирнулася назад. Щось ніби тягнуло лишитися. Але... Хіба це чемно, якщо ніхто не запропонував? Раптом пролунав дзвінок телефону, через що мене трохи підкинуло, і я відразу ж повернулася до квартири, замкнувши двері, щоб сигнал не шумів на весь під'їзд. Але чому я повернулася, а не пішла? Чому зачинила двері з цього боку, а не з того? Дзвін здавався нескінченним. А раптом це грабіжники перевіряють, чи господар удома, і коли Ніколя повернеться, то тут вже нічого не буде? Я обережно взяла слухавку, але промовчала, чекаючи на голос співрозмовника.

- Наті? Ти ще в мене? Алло! - голос Ніколя, з одного боку, трохи заспокоїв мене, але й змусив хвилюватися вже інакше.

- Мсьє Віан, вибачте, я вже йшла, - почала блекати в слухавку я, ніби дозволила собі щось неприпустиме. - Не знаю, чому підійшла до телефону...

- Мабуть тому, що я хотів тебе почути, - його тон здавався добрим і ніжним, незважаючи на те, що він був на роботі. - Ти взяла гроші?

- Я вчора вам все сказала із цього приводу.

- Наті, бери гроші, або залишайся у мене до завтра.

- Навіщо? - я стиснулася в грудку. Ніколя не просто дозволив мені залишитися, а сам запропонував... Чи можу я не піддатися цьому бажанню і піти?

- Я встигну придумати інший вихід, і побачу тебе завтра вранці, як тільки повернуся додому, - Віан говорив здивовано, але я дійсно не розуміла, навіщо він так намагається, і навіщо йому мене бачити.

- Мсьє Віан, мені не подобається, що з-під міцної руки матері, я зараз потрапляю під вашу диктатуру. Ви вирішили мене задавити?

- Що? Я хіба змушую тебе чи командую? Роби, як знаєш, але в цю ситуацію втягнув тебе я, і тепер хочу її вирішити.

- Гаразд. Я зараз обдумаю ваше розпорядження, - єхидно відповіла я, почувши, як Віан насміхнувся з моєї зухвалості. - Вдалого Вам дня.

- Не треба бути такою суворою зі мною, Наталі. Я не планував ображати тебе. До завтра.

До завтра? Тобто... Він сподівається, що я таки залишусь? Тяжко зітхнувши, я вирушила на кухню Ніколя, щоб перевірити, чи не доведеться мені голодувати, якщо вирішу дочекатися його повернення... Стоп. Я ще й об'їдати його надумала? Холодильник забитий безліччю перекусів, а моє рішення вже начебто було очевидно – я не хочу додому. І хочу побачити Віана завтра. Підбігла назад до телефону, набрала домашній номер і через пару гудків почула голос Вів'єн.

- Алло.

- Вів, це Наталі, - трохи схвильовано почала я.

- Салют. Тебе взяли у заручники? Чому ти ще не вдома? - здавалося, що вона не підколювала, а справді турбувалася.

- Мене попросили затриматись. Я повернуся завтра вдень або ближче до вечора. Передаси це мамі? Будь ласка.

- Завтра? Це майже дві доби роботи. Ти взагалі спала? Вони щось дають тобі поїсти? - розгублено розпитувала сестриця. Я здивувалася.

- Вів'єн, що з тобою? З чого така турбота? Все гаразд. Ми порозумілися з дитиною, і його батьки вирішили довірити мені її ще ненадовго. Бувай.

Я поблажливо осадила сестру і поклала слухавку.

Отже... Майже доба у чужій квартирі, виходити з якої не можна, бо тоді доведеться йти додому. Перемігши сором'язливість, я зробила собі чай і підсмажила тости, після чого зрозуміла, що прокинулася зарано, і знову лягла спати. Після сну вирішила спробувати дізнатися Віана краще. Обійшла квартиру. В іншій кімнаті все було завалено коробками, в яких не хотілося б нагло ритися, тому я повернулася назад, і підійшла до книжкової полиці. Три книги. Ніколя, мабуть, зовсім не читає, як і я. Бульварний роман та два детективи. А ще блокнот, до якого руки самі потягнулися, хоча відразу було ясно – це явно особисте чи робоче. Блокнот товстий і пошарпаний. Тільки-но я взяла його в руки, як звідти випало кілька фотографій. Маленький Ніколя з батьками, юний – із компанією якихось хлопців, з дівчиною, а також біля нашого будинку із сусідськими дітьми, серед яких була і я. Маленька, темна, перелякана цяточка на груповому знімку, серед радісних дітей та підлітків. Таким колючим поглядом можна катувати. Акуратно склала фото між сторінками, і почала гортати. Та це ж щоденник!

Я не впевнена, але здається, мені не варто сюди лізти та читати його думки, а з іншого боку... Як встояти? Чоловік типу Віана пише щоденник. Як це укласти в голові? Які думки можуть там викладатися? Судячи з дат, Ніколя почав вести запис у вісімнадцять. Щоденник не такий докладний і сентиментальний, як дівчачий, але все це зовсім не схоже на Ніколя.

"Хтось скаже, коли я зможу стати вільним? Хочу якнайшвидше втекти до столиці, інакше, зовсім стану милим матусиним синочком. Дайте мені спокій".