Глава 5

Я повернула вбік, і попрямувала до головної дороги, перейшовши через яку, опинилася на набережній. Вдалині, на березі розважалася якась компанія, а я присіла на парапет, залишившись біля проїжджої частини. Моя сукня майже не була перешкодою для бетонної плити, яка, не дивлячись на ніч, все ще була гарячою. На душі порожнеча. Сьогодні я втратила останнє почуття, що окриляло, яке змушувало мене мріяти і передчувати хоч щось цікаве в житті. Почуття закоханості в Арнольда. Я не страждала за ним, мабуть, все-таки розчарувавшись, але відчуття бруду вбивало, ніби я публічно зганьбилася, хоча про мою симпатію так ніхто й не дізнався. Ні, я все-таки зганьбилася. Перед Ніколя. Навіщо я йому нав'язувалася? Навіщо погодилася поцілувати? Чому мені так важливо, щоб він звертав на мене увагу? Це все нісенітниця... Завтра я прокинуся і стане легше, а Ніколя, можливо, і зовсім більше не з'явиться, раз Вів його відшила. Хіба це моя головна проблема? Я не знаю, як жити, де вчитися, як протистояти матері... Все стає складніше з кожним днем. Сподіваюся, незабаром мені вдасться стати доброю нянею і отримувати гроші, в обхід матері, а потім орендувати собі окреме житло.

Замружившись, я відкинула голову трохи назад, прислухаючись до шуму морської хвилі, і вдихаючи на повні груди прохолодне повітря. Не помітила, як почала наспівувати пісню про канарку, замкнену в клітці на балконі, і на третьому рядку до мого виступу приєднався ще один голос. Чоловічий. Різко розплющила очі і сіла рівно, побачивши поруч із собою Ніколя, який продовжував співати, але я вже мовчала.

- Мсьє Віан, чому ви не поїхали? - злякано запитала я, перебивши його.

- Чому ти не пішла додому? - стомлено посміхнувся він.

Віан здавався таким красивим на тлі нічного пейзажу, у світлі тьмяних ліхтарів та півмісяця. Чи це нормально, що я розглядаю його? Чи варто прислухатися до цього інтересу, що несподівано зароджувався в мені?

- Не хочу додому. Я все частіше думаю про те, що спати на вулиці краще, ніж повертатися туди, - відповіла я, дивлячись на морську гладь із тонкою смужкою світла, що відбивалася на ній. Зітхнула і перевела погляд на Ніколя. – Будь ласка, зупиняйте мене у таких випадках.

- У яких? Коли ти лізеш до мене цілуватися? - Віан ніби з останніх сил знущався з мене, просто, щоб зберегти свій образ.

- Коли я починаю нити та розповідати про все у подробицях малознайомим людям. Зовсім не розумію, що доречно, а що ні.

- Я знаю тебе з твого народження. Через скільки років ми станемо хоча б середньознайомими, на твою думку?

- Я не розумію вас. Ви намагалися спокусити мою сестру, але не даєте спокою мені. Чому? - я зовсім перестала розуміти, що відбувається. Віан відверто кокетує зі мною, при цьому не забуваючи казати, що він не для мене.

- Це ти мені не даєш спокою, - посміхнувся Ніколя. - Спочатку зупинилася поруч на сходах, разом зі своїми голими неймовірними ніжками, потім вирішила посперечатися на мене, а тепер навмисно спровокувала перевірку на хорошу людину.

- Перевірку?

- Маленька дівчинка втекла у темряву. Сама. А я міг поїхати, і чим би це все тоді закінчилося?

- Я б так само провела тут час, та повернулася б додому, - хмикнула я, відчуваючи, як стає складніше говорити з Віаном.

- Чому ти не хочеш визнати, що я зараз дбаю про твою безпеку? Хіба це зовсім не похвально та не важливо?

- Дякую, - відчужено знизала я плечима, і відвернулася від нього. Ніколя посміхнувся.

- Ти зараз не налаштована на розмову?

- У мене голова від вас обертом йде.

- Це комплімент? - грайливо спитав він, але я промовчала. - Давай, я відведу тебе додому і поговорю з твоєю мамою, щоб не сварилася за пізні прогулянки.

- Не хочу, - відповіла я, зістрибнула з парапету на пісок, зняла туфлі, і помчала вздовж берега геть.

- Наталі! - крикнув Ніколя, і здається, наслідував моєму прикладу.

Я не розуміла, чого цим домагалася, але хотілося тікати. І кричати. Віан не міг наздогнати мене, але незабаром я оступилася і впала на пісок, обличчям униз. Прокляття... Сподіваюся, хоча б ракушки не подряпали мені обличчя.

- Наті, ти як? - стривожено запитав Віан, підбіг до мене, і почав перевертати на спину. Я присіла, і почистила обличчя від піску. - У тебе коліна збиті.

Я глянула на нього, потім на свої ноги, і заплакала, закривши обличчя долонями, ніби для зриву не вистачало лише цієї останньої краплі. Здертих колін... Безглузда дурепа. Я використала всі можливості, щоб зганьбитися сьогодні перед Ніколя, і довести собі, наскільки я емоційно нестабільна.

- Це через матір, чи в клубі щось сталося? - неохоче спитав Віан, обтрушуючи мої коліна. Я придушила схлипування і прибрала руки від обличчя.

- Хлопець, який мені подобався виявився мерзотником, і зустрічається з іншою, хоча я стільки часу мріяла... Боюся йти додому. Мати казала повернутися о десятій, а вже перша година ночі. Не хочу, щоб мені знову було боляче, - і знову я вивалювала всі свої проблеми на голову випадкового перехожого. Ніколя присів на пісок зовсім поруч, і перекинув мої ноги через свої, дбайливо погладжуючи однією рукою кісточки, а іншу опустив на стегна. Я затремтіла від того, що він зробив. Навіщо? Для Віана все це порожні дії, коли як я приймала таку увагу неоднозначно. Чому це так приємно?

- Тепер ти поранена, і можна все списати на якихось розбійників, від яких я випадково тебе врятував. Навіщо тікала?

- Не знаю... Щоб ви не потягли мене додому.

- Але тобі доведеться це зробити. Потрібно обробити садна, та й сукня у тебе така маленька, що скоро стане мерзлякувато.

- Ви далеко живете? - раптом видала я. Куди ще гірше були мої думки?

- У кількох кварталах звідси. Стривай, - Ніколя здивовано глянув на мене, а потім його ніби осяяло, до чого я веду. – Я не приймаю гостей, тим паче таких маленьких.

- Я не маленька, я давно вже доросла, - пирхнула я, скинула його руки зі своїх ніг, і встала з піску. - Біс із вами. Піду додому. Що мені залишається?