Глава 2

Різко обернулася.

– Мадемуазель Лоран, чи можу я вам допомогти? - крізь сльози, я ледве розгледіла перед собою Ніколя. Більше за голосом його впізнала.

– Не варто, я впораюся, - схлипнула я, і відвела погляд, соромлячись дивитися на дорослого чоловіка, ще й з'являючись перед ним у такому вигляді. – Ви насправді так офіційно звертаєтесь до мене? - запитала я, продовживши вмиватися.

- Ні, думав, ти згадаєш, - загадково посміхнувся Ніколя, і сів на край ванни. – Коли я їхав, то попрощався на сходовому майданчику з однією восьмирічною сусідською дівчинкою. Вона спускалася, перестрибуючи через сходинку, з самокатом наперевагу. Я сказав їй: "Бувай, Наті. Не сумуй". А вона фиркнула і виправила мене, вимагаючи називати її "мадемуазель Лоран", тому що ми ж не друзі якісь.

– Не згадала. Але це ще актуально. Ми не друзі, мсьє Віан, - я промокнула обличчя рушником, залишивши на ньому червоний слід. Сподіваюся, відіпрається, інакше мати мене з'їсть.

– Мені піти?

– Як хочете.

– Там, у шафці немає аптечки?

– Здається, є, – насторожено відповіла я, не розуміючи його мотивів.

Ніколя відчинив дверцята, діставши флакон, вату, і з очікуванням глянув на мене, а я запитально дивилася на нього у відповідь. Наше перебування наодинці в тісному приміщенні, дико бентежило мене. Навіщо він пішов слідом? Такий відповідальний професіонал своєї справи?

- Мадемуазель Лоран, я оброблю вашу рану? – нарешті сказав Ніколя. Його обличчя було трохи пихатим, а посмішка поблажливою, ніби я зробила щось дурне чи кумедне.

- Я сама, - тремтячими руками спробувала забрати флакон, але відразу ж впустила його на підлогу.

Ніколя нахилився, підняв розчин і невдоволено хмикнувши, почав втілювати свою пропозицію в життя. Він змочив вату, і обережно торкнувся нею моєї нижньої губи. Я скривилася від дискомфорту, а ще намагалася не дивитися в блакитні очі хірурга, щоб не знепритомніти. Що зі мною коїться? Адже я закохана в іншого, а бентежусь через якогось сусіда, якого давним-давно не бачила.

- Потерпи трохи, якщо щипає, - спокійно сказав він. Не дбайливо чи мило... Ніколя просто робив свою роботу. - Наталі, насправді, тобі варто ухилятися від подібних ударів матері. Пошкодження таких місць дійсно дуже небезпечне для здоров'я, і ​​якщо вона головою не думає, то подумай хоча б ти, як розумна доросла.

- У мене погана реакція, незважаючи на багатий досвід, - трохи сумно посміхнулася я.

- Ти хочеш сказати, що це відбувається систематично? - зосереджено та беземоційно запитав він.

- Тільки після того, як я розчаровую її... Тобто щодня.

- Ти кудись падаєш, - пробурмотів Ніколя, і підтягнув мене ближче до себе за сідниці, через що я здригнулася. Ми майже стикнулися стегнами. Але, схоже, що збентежило це тільки мене, а він лишався байдужим. - Що ж... Раджу тобі навчитися битися, або ж переїхати і жити окремо. Інакше, незабаром ти станеш інвалідом, і навряд чи комусь будеш потрібна, не дивлячись на своє красиве личко і пружну дупку, - з глузуванням у голосі, сказав Ніколя, і я відчула злість. На нього за хамство. На себе за те, що дозволила йому так поводитися із собою, і не наважувалася дати відсіч. 

- Дякую за турботу, але не обов'язково розписувати мені перспективи, ще й у такому тоні. І лапати мене теж було не обов'язково, - невдоволено промовила я, забрала вату з його рук, і подивилася на себе в дзеркало. Кров більше не йшла.

- Що ж. Ти досі забавна вперта дитина, Наті... Ах, вибач, я забув... Мадемуазель Лоран, - розсміявся Ніколя, схрестивши руки на грудях.

- Я впевнена, мсьє Віан, що вас там уже всі загубили. Моя сестричка напевно скучила, - з неприхованим роздратуванням, натякнула я, що йому час дати мені спокій. - Ідіть, розважайте її.

- Та не ревнуй ти так, - піднявши брови, посміхнувся Ніколя. - Підростеш трохи, і, можливо, тоді, я розважатиму тебе, але тільки якщо не будеш гарчати і кусатися, як зараз, - Віан ущипнув мене за щоку, підійшов до дверей, обернувся і підморгнув. - А тепер, ваш вихід, королева.

Він вийшов, залишивши мене віч-на-віч із дивними емоціями. Ця сцена була такою сумбурною. Турбота змішалася зі строгістю, пихатість – з натяками на флірт, а моє збентеження та невдоволення – з бажанням, щоб Ніколя повернувся.

Але коли я вийшла назад, то Віан вже кокетував з Вів. Все стало на свої місця. Який флірт? Мені здалося. Мало хто взагалі звернув увагу на моє повернення, і я взяла книгу, сіла подалі від матері, відсунула тарілку і почала читати. Вперше мене захопила книга, яку Ів подарував мені ще кілька років тому, з чого можна було зробити висновок, як регулярно я читаю. Піднявши погляд, я виявила, що Ніколя спостерігає за мною. У його холодних очах читалося глузування, ніби я зганьбилася при ньому, і тільки він тепер володів цим секретом і міг шантажувати їм. Мені стало некомфортно. Було неможливо не звертати на це увагу, але на моє щастя, пролунав дзвінок у двері, та я помчала відчиняти.

– Марина! - радісно привітала я сусідку, яка прийшла із сином та чоловіком.

Білявій веселунці Марині Дюпон, не було і двадцяти п'яти, коли вона вийшла заміж за сорокарічного Валентина. Він змусив її залишити улюблену роботу екскурсовода, і приступити до продовження роду, після чого народився малюк Луї, якому зараз виповнилося три роки.

– Маленька Наті! Ми вітаємо тебе! - Марина обійняла мене, і стала заганяти своє сімейство до нашої квартири.

Вони сіли за стіл, і мені навіть стало спокійніше, ніби прийшли мої найкращі друзі, хоча Валентина я б бачити не хотіла. Його незадоволена фізіономія була здатна зіпсувати настрій будь-кому. Я миттю глянула на Ніколя, який про щось говорив зі своєю матір'ю, а потім на Вів. Тепер сестриця явно була напружена, поправляла волосся, крутилася на стільці, і, здавалося, будь-якої миті могла сховатися під стіл. Що з нею трапилося? Віан запросив у своє ліжко завчасно? Плювати.

– Марино, я все забуваю дати тобі контакт хорошого логопеда. Луї вже давно повинен розмовляти, - матінка насилу зобразила люб'язність, намагаючись здаватися мудрою та турботливою.