Глава 9

Вадиму снився тривожний сон. Він постійно відкривав очі, аби переконатися, що знаходиться у безпеці. Але варто було знову їх заплющити, як поверталися переслідування: той хлопець, якого вони з Максимом позбавили життя, і обличчя його матері.

Крізь пелену сновидінь долинув монотонний звук. Будильник? Ще зовсім темно…

Міла накрила голову ковдрою.

— Вимкни телефон… — пробурмотіла вона, перевертаючись на інший бік.

Точно. Телефон. Небесний увімкнув нічник, намацав під подушкою мобільний. На екрані світився напис “Аліна”. Потрусив головою, аби остаточно збадьоритися.

— Хто там? — знову заговорила Мілана. — Щось трапилося?

— Нічого. Спи.

Вадим виліз з ліжка. Прикривши двері до спальні, вийшов у сусідню кімнату. В душі зародилася паніка. Аліна сама телефонує до нього? Напевно, сталась катастрофа всесвітнього масштабу. Хоч би з нею все було нормально!

— Так, я слухаю.

Тиша.

— Аліно? — від хвилювання в Небесного спітніли долоні. — Аліно, ти тут ?

— Я вас розбудила? — голос дівчини був спокійним, навіть трохи веселим.

— Так. Але це неважливо. Що ти хотіла?

Знову пауза.

— М… Запитати як справи.

— Тобто?

— Ну там… Чи все у вас добре? Як почуваєтесь?

— Все чудово. А у тебе?

— Теж.

У Вадима закралась думка, що Аліна потрапила в халепу. Раптом її десь утримують, а вона не може вголос попросити про допомогу? Точно… Ті шмаркачі — Сергій та Ілля! Та він їх по стінці розмаже! Нехай тільки торкнуться її…

— Ти в гуртожитку? 

— Так.

— Досі у них?

— Ем… ну так.

— Залишайся на місці. Не провокуй їх! Я скоро.

На Мілу навіть погляду не кинув. Нехай собі спить. Поспіхом натягнув джинси та светр, взувся на босу ногу, бо не хотів гаяти час на пошуки шкарпеток, і стрімголов вилетів з квартири. Швидше, до машини. Сигналізацію вимкнув на ходу, застрибнув всередину та рвонув до гуртожитку. 

Благо, їхати не далеко. Та й дороги у такій порі вільні. Чхати на обмеження швидкості. Зі штрафами розбереться потім. Головне, встигнути… Ще п’ять хвилин, і він буде на місці.

Аліна вимкнула зв’язок та подивилась на друзів, які спостерігали за усім з розкритим ротом.

— І після цього ти казатимеш, що між вами нічого немає? — прошепотіла Аня, наче їх і досі могли почути.

— Може, він просто переймається про своїх студентів… — розвела руками Кіценко. — В будь-якому разі, я свою “дію” виконала. Хто наступний?

Всі інші навіть не поворухнулись. Лише староста згодом стала заламувати руки, зрозумівши, що її завдання було зайвим. Вона ж не розраховувала на таку рішучість Аліни. Думала, вони посміються, та й усе на тому. 

— Постривайте, а що означало оте його “скоро буду”? — запитала. —  Де? У нас?

— А він точно таке казав?

— Та, ні він не поїде в гуртожиток посеред ночі, — відмахнулась Аліна. — Чого ви?

Ілля перевів погляд на двері.

— Просто за увесь вечір перегляду фільмів жаху, мені тільки зараз стало по-справжньому страшно. Обіцяйте не розходитись по кімнатах, поки ми не будемо впевнені, що сюди не завалиться Небесний.

— Він сюди не завалиться! — переконувала Аліна. — Це ж смішно. То ми граємо далі, чи як?

— Ні, — Катя піднялась на ноги, а слідом за нею й усі інші дівчата. — Мені проблеми не потрібні.

— Мені теж, — підхопилась Аня. — Я краще на тебе у нас почекаю.

Аліна закотила очі.

— А ти чого злякалась? Ти ж навіть не у його групі. 

— Але мені ще екзамен йому здавати.

Ще мить, і в кімнаті залишились тільки хлопці та Аліна.

— Знаєш, Кіценко… Мабуть, і ти звалюй, — запропонував Сергій. — А то наша компанія виглядає якось підозріло.

— Тільки не кажіть, що й ви у штани наклали!

— Саме так. Наклали, — кивнув Ілля.

— Гаразд, — розвела руками дівчина. — Хочете, я зараз знову наберу його, і ви переконаєтесь, що нічого страшного не відбувається? Закладаюсь, він вже спить.

— Набери! 

Кіценко натиснула на кнопку виклику, проте разом із гудками почула мелодію, що доносилась із коридору. Не вірячи у те, що відбувається, дівчина пішла на звук.

Серце калатало, але губи самі розповзалися у посмішці. Невже це правда?

— Аліно! — вигукнув Небесний. — Тебе відпустили? Де ті виродки?

Кіценко склала руки на грудях.

— Вадиме Адамовичу, ви при своєму розумі?

Куратор зупинився у кроці від Аліни. Він важко дихав, бо біг сходами. Волосся розтріпалося, очі горіли злим вогнем. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями.

— Ти мені дзвонила.

— Так.

— Я думав, у тебе проблеми… 

— Я ж такого не казала.

— Тоді навіщо? 

— Ну… — Кіценко опустила очі. Їй дійсно стало соромно. — Це було завдання у грі. Я ж не думала, що ви…

— Який же я придурок, — Вадим схопився за голову. — А ти… Ти…

Аліна відчула, як її очі наповнюються сльозами. Дідько, знову. Серце розривалося від почуття вдячності. Ще ніхто не робив такого для неї! Навіть рідні люди. До цього дня всі негаразди вона переживала самостійно. І нехай зараз нічого не трапилося, але Вадим зірвався і приїхав. Рятувати її. Ти ж ти був п’ять років тому?..

— Дякую. 

— Що? — його нервовість, як рукою зняло.

— Дякую, що приїхав.

— Будь ласка, — Вадим став почуватися невпевнено. Власне, як і кожного разу, коли опинявся поряд з Аліною. Сунув руки в кишені. — Але по-хорошому, ти б мала відгребти добрячої прочуханки.

— Та знаю. 

— Гаразд, я поїду додому… А тобі давно пора спати.

— Я не хочу спати, — Аліна набрала повітря в легені. — Я хочу прогулятися.

Ніколи б не подумала, що запропонує чоловіку прогулянку безлюдними вулицями посеред ночі. Якийсь абсурд.

— Тобі не можна виходити. Гуртожитом вже закритий.

— Навіть під відповідальність викладача?

Вадим закусив губу. Знову він готовий піти проти власних принципів. І все через одне розбещене дівча.