Глава 7

Аліна ходила по кімнаті, сварячи себе за невміння стримувати емоції. Тільки тепер, опинившись в умовній безпеці, дівчина збагнула, наскільки дивно виглядала зі сторони. І як тепер пояснити Небесному, що вона не хвора на голову? Просто декілька тригерів зійшлися у дуже непідходящий момент: старший чоловік, тактильний контакт, ігнорування її відмови.

А взагалі, яка муха вкусила Вадима? Навіщо було так швидко залишати те кафе? Невже побачив когось зі знайомих, і побоявся про свою репутацію? Огидно відчувати себе чиїмсь брудним секретом.  Від такого не відмиєшся. Аліна це вже проходила.

Двері відчинились. Спітніла Аня насилу занесла велику дорожню сумку на середину кімнати. Обличчя сусідки почервоніло, шапка з’їхала на лоба.

— Привіт! — посміхнулась, витираючи долонею чоло. — Я вдома.

У Аліни потеплішало на серці. Ніколи не думала, що так радітиме сторонній людині. 

— Чого не набрала? Я б тобі допомогла, — кивнула на сумку. — Вона, мабуть, тону важить.

— Ти себе бачила? Від такої ваги зламаєшся навпіл. Крім того, мені до поверху донесли — Вадим Адамович змусив якогось хлопця. Той, звісно, бубонів усю дорогу, але…

— Коли ти бачила Небесного? — перебила Аліна. — Сьогодні?

— Щойно.

— Він тут? Він ще тут?

— А мені звідки знати? Стояв на прохідній… Мабуть, прийшов перевірити чи твої одногрупники знову не влаштували бедлам. 

Аліна, не роздумуючи, вибігла в коридор. Вона не підготувала нормального пояснення, уявлення не мала, що казатиме куратору. Зрештою через це дівчина не наважувалась з ним навіть телефоном поговорити. А тут схопилася за можливість побачитись, наче без цього не зможе заснути. Вирішила імпровізувати. 

Сходами вона ледь не збила дівчину. 

— Ненормальна? — вигукнули їй услід.

— Так.

У фоє чекало розчарування. Небесний встиг піти. Логічно, наче йому зайнятися більше нічим, окрім як чекати на неї. Дівчина відчувала себе ідіоткою. І де тепер його шукати?

— Перепрошую, — згораючи від сорому, постукала у віконце вахтерки. — Ви не бачили тут одного з викладачів? Вадима Адамовича.

— Бачила, — кивнула жінка.

— Де він?

— Мабуть, поїхав додому.

Вже не сподіваючись на удачу, Аліна виглянула на вулицю. Кілька хлопців димлять вейп на лавці, неподалік від них жіночка гуляє з собакою, а на сходах сидять її одногрупниці й репетирують пісню для “Дебюту першокурсника”. Всі безтурботні, веселі, і тільки Кіценко почувається геть розбитою.

— Надворі холодно, — знайомий голос здійняв вир мурашок на тілі. Аліна здригнулась. — Одягнись.

Дівчина обернулась. За кілька кроків від неї стояв Вадим. На витягнутій руці, ніби тепер контролював кожен сантиметр дистанції, він тримав її жакет. Смішно, проте Аліна навіть не помітила, що загубила свою річ.

Вона, затамувавши подих, поглянула в очі куратору. Що треба казати? Подякувати? Але навіщо слова, коли так цікаво просто спостерігати за реакцією на його обличчі. Від сорому до роздратування. Від напускної байдужості, до… захоплення?

Аліна відступила від дверей, пропускаючи студентів, що виходили з приміщення. Разом з Небесним вона опинилась у світлі ліхтаря, чим відразу привернула увагу оточуючих. Дівчата зі сходів розвернулися напівбоком й, даруючи куратору найчарівніші зі своїх посмішок, загорлали ще голосніше. Кіценко мимоволі скривилась — їхнє прагнення подобатись преподу виглядало абсолютно нікчемно.

— Мені соромно, що так вийшло, — заговорив Вадим, перекрикуючи недолугих співачок. — Я не хотів.

— Ви нічого не зробили. Це мої заморочки… Не зважайте.

— Знову на “ви”? — хмикнув він.

— Це територія кампусу. І… на вас дивляться ваші студенти.

— Байдуже, — Вадим відвів погляд до неба, намагаючись впорядкувати слова, що роїлися у його голові. — Я… Хвилююсь за тебе.

— Зі мною все гаразд. А от з вами…

— А що зі мною не так?

— У вас дивний погляд.

— Просто втомився. 

— То…

— Тільки не кажи, що мені треба їхати додому! Знаю, ти хотіла це сказати.

— А хіба не треба?

— Треба.

— Ну.

— Не хочу. 

— Будете стояти тут? При вході у гуртожиток?

— Чому б і ні?

— І довго?

— Поки тут стоятимеш ти.

Аліна насилу схопила повітря. Дихати було важко, наче легені набили камінням. Щось подібне вона відчувала під час панічних атак, але цього разу біль був солодким. Солодшим за свободу та незалежність. 

— Скоро почнеться комендантська година.

Небесний подивився на годинник.

— У нас є ще цілих двадцять хвилин. 

— Не набридне двадцять хвилин просто стояти поряд?

— Ні. 

Аліна посміхнулась, і обличчя Небесного також стало менш напруженим.

— Але я все ж піду, — вона зробила крок до дверей. — Сусідка чекає.

— Добре.

Дівчина пішла в гуртожиток, ловлячи на собі косі погляди. 

— Аліно! — вигукнув куратор. — Постривай.

— Щось іще?

— Заради Бога, відповідай, коли тобі дзвонять!

— Я не вірю в Бога.

Спів стих. Розмови та сміх на подвір’ї також. Усі, абсолютно усі, спостерігали за нею. І що вони розраховують побачити? Скандал? Сенсацію? Невже у людей аж настільки нудне життя? 

Востаннє поглянула на Вадима. Той не йшов, стояв біля машини й чекав поки Аліна зникне першою. Кожна їхня розмова була дивнішою за попередню, але цього разу щось пішло не за планом: обоє прощалися з усмішкою на вустах.

Аліна й не помітила, як піднялась на свій поверх. Думками вона все ще була надворі, поряд з Небесним. 

— Я тут, — промовила до Ані, повертаючись у реальність. 

— І що це було?— здавалося, сусідка перебувала на межі шоку. 

— Що саме?

— Я дивилась на вас із вікна.

— Багато хто дивився. А ми просто поговорили.

— Про що?

— Про… навчання.

— Угу, — пирскнула Аня. — Я так і подумала. Але не розповідай, якщо не хочеш. Впевнена, з часом я почую цікавіші версії, — продовжила розбирати сумку. — Їсти хочеш? Мама передала тобі пиріжки.