Глава 6

Пані Галина до блиску натерла п’яту тарілку. Пиріг видався на славу. Таким не соромно пригостити гостей. 

— Постав ще один келих, — звернулась до сина, — сьогодні нас буде на одну особу більше.

— Ви на когось чекаєте?

— Тоня приведе подругу. А, — визирнула у вікно, — ось і вони. Відкриєш?

— Так, звісно.

Вадим мимохідь глянув у дзеркало й поправив волосся — постійно спадало на очі. Знаючи, свою сестричку, він не розраховував, що візит подруги був випадковістю. Тоні кортіло знайти для нього нову дівчину, а тому вона не раз влаштовувала такі “збіги”. Треба віддати належне, кожного разу вона підбирала досить непоганих претенденток, з однією навіть вийшло зав’язати короткочасну інтрижку. Але навіщо тягти їх до батьків? Ця територія має бути вільною від сторонніх.

Першим зайшов батько, потиснув руку й побіг розповідати мамі про свої успіхи на риболовлі. Слідом показалась Тоня.

— Добре що ти вже тут, — поплескала брата по плечу. — Ми голодні, як вовки! Аліно, проходь, я зараз знайду тобі капці…

За спиною сестри показалась… Вадим навіть протер очі в надії, що йому привиділося. Кіценко? У його домі? Ну це вже занадто навіть для Тоні.

Дівчина ковзнула по ньому розгубленим поглядом, міцно стиснула губи, ніби намагалась стримати гостре слівце.

— Знаєте… Я напевно піду, — промовила вона, косячись на Вадима, — Згадала про термінові справи.

Тоня скорчила невинне личко.

— Ну чого ти?

—  Ще раз дякую за море…

Аліна обернулась та побігла сходами вниз. Вадим відчув, що у нього закипає кров. Так сильно Тоня його ще не підставляла!

— Подруга? — зашипів він. — Навіщо ти привела сюди мою студентку?

— Хіба ми не можемо бути подругами? — у тому ж дусі відповіда Тоня. — Чи мені заборонено дружити з дівчатами з твоєї групи? Аліна мені сподобалась. Ми добре провели день разом, а ти її образив!

— Вона сама захотіла піти.

— Не пішла б, якби ти не дивився на неї так…

— Як?

— Наче вона зробила тобі щось погане. Дожени та попроси пробачення! — виштовхала брата у під’їзд. — Бігом, я сказала!

Вадим шумно видихнув повітря, намагаючись заспокоїтись. Гаразд, з Тонею він потім розбереться, а ось Аліна дійсно могла ні про що не здогадуватись. Не варто ще більше загострювати і без того хиткі відносини. Застрибнув у ліфт й поїхав на перший поверх, попутно вигадуючи, як владнати цю проблему. 

Наздогнати дівчину вийшло тільки за рогом. Вона дійсно намагалась якомога швидше зникнути.

— Аліно! Кіценко! — вигукнув їй услід. — Зачекай.

Та сповільнила крок, але не зупинилась. Вадима влаштовувало й це, принаймні тепер він міг не бігти за нею.

— Я не знала, — кинула та. 

— Вибач… Це все Тоня. Вона завжди чхала на субординацію.Одного разу вона прийшла обідати до мене на кафедру. Бачте, їй хотілося розігріти піцу, а мікрохвильовка була тільки в нашому кабінеті. Можеш, уявити реакцію викладачів, які вважають це місце святинею науки.

На вустах Аліни промайнула ледь помітна усмішка.

— У вас хороша сестра, але якщо таким чином вона вирішила розважитись…

— Ні! Тоня дійсно хотіла як краще. Це я забув про правила гарного тону.

Здавалось, Аліна більше не сердилась. А, може, старанно це приховувала. Розібрати її істинні думки було геть складно. Щоправда, від цього ставало тільки цікавіше. 

— На вас чекає сім’я, — промовила вона, але цього разу без явного бажання здихатися Вадима. Скоріше, з ввічливості.

— Вони і на тебе чекають.

— Але я не піду… Не можу.

— Ну… — Вадим сунув руки в кишені куртки. — Якщо ти не підеш, то і мені можна не повертатись.

— Чому?

— Налетять з обвинуваченнями, що через мене гостя втекла. Краще я теж залишусь голодним.

— Вибачте.

Вадим зупинився. Аліна попросила вибачення? Що з нею сталося? Такого він точно не очікував.

— Тут винні всі, окрім тебе. Слухай, якщо вже ми обоє не вечеряли, то може поїмо десь?

— Не думаю, що це хороша ідея. 

— Тобі настільки неприємна моя компанія?

Аліна опустила очі. Її щоки були обвітрені та червоніли, немов від сорому. 

— Насправді ні. Просто… Я не хочу, щоб нас побачили разом. Мелітополь маленький, відразу підуть плітки.

В іншій ситуації Вадим і сам відповів би так само, але тепер дивився на дівчину та думав, як її переконати ще хоч ненадовго залишитися поряд.

— Ти не схожа на людину, яка боїться пліток.

— Проте ви схожі.

— Не звертайся до мене на “ви”, коли ми не в універі, — не витримав. — Почуваюся старим.

Аліна покачала головою.

— Гаразд, але не думаю, що це знадобиться. Навряд чи ми ще колись зустрічатимемось поза кампусом.

— Ти ж сама сказала, що Мелітополь маленький. 

— Я постараюсь, щоб наші шляхи не перетиналися.

— Звучить якось.. образливо.

— Хіба? — вона продовжила рух. — Повірте, чим менше ви зі мною спілкуватиметесь, тим краще для вас.

— Я так не думаю. Мені… мені цікаво, чим живуть мої студенти! 

— То почніть запрошувати на  сімейну вечерю усіх по списку. 

— Може, й почну, — Вадим починав нервувати, бо стрімко втрачав контроль над ситуацією. Він так не звик. Дівча не має гратися з ним, як кішка з мишкою. — А давай так, одна чашка чаю. Чаювання зі студентами навіть у рекомендації з виховної роботи є.

Аліна знову зупинилась. Набрала повітря у легені.

— І ти нарешті відчепишся від мене? — запитала, буравлячи куратора поглядом.

— Обіцяю! — губи самі розтягнулися у посмішці.

— Ну добре.

— Серйозно? — не повірив. 

— Я просто змерзла. 

Вадим розумів, що Аліна робить йому послугу. Розумів, що вона не отримує жодного задоволення від його компанії. Розумів. Але навіть таку її згоду вважав маленькою перемогою.

— Тоді… Ходімо.

Вадим з Аліною зайшли у невеличку кав’ярню. Попри вихідний, там було малолюдно. Це влаштовувало обох: Небесний міг не перейматись, що його побачать студенти, а Кіценко в принципі не любила натопи. Вони обрали столик у самому кінці залу, сіли одне навпроти одного — на достатній відстані, щоб зберігати видимість суто формальної зустрічі.