Глава 5

Наступні кілька тижнів пройшли більш-менш спокійно. Аліна приділяла максимальну увагу навчанню, практикувалась м’яко відмовляти, коли хтось набивався провести до гуртожитку, і не вступала у конфлікт з кожним, хто наважиться перетнути її особисті кордони. Бути частиною колективу виявилось не так вже й складно. Головне, не виділятися з натовпу. 

Небесний більше не набридав. Навпаки, тепер він старався триматися осторонь, обмежуючи своє спілкування з Аліною до привітань перед лекцією. І хоч час від часу вона таки ловила на собі його зацікавлений погляд, це не приносило сильного дискомфорту.

— Народ, зараз не розходьтесь, — повідомила староста після чергового нуднющого заняття. — До нас зайдуть дівчата з четвертого курсу. 

Чоловіча частина групи збадьорилась та схвально загуділа. Не важливо, що старшокурсниці на таких навіть не поглянуть, кожен хотів потішити себе ілюзією, наче зможе затягнути подібну здобич у ліжко. 

— Навіщо? — поцікавилась Аліна, згадавши, що за цілий день ще жодного разу не перекинулась парою слів з сусідкою по парті. 

— Небесний писав у це в чаті. Коли ти почнеш читати його повідомлення?

— Коли там з’явиться щось цікаве.

— Але це дійсно цікаво. Традиція універу — випускні курси беруть шефство над новачками. Вони допомагатимуть нам у підготовці до різних заходів, ділитимуться секретиками, супроводжуватимуть на практиці. Одним словом допомагатимуть адаптуватися.

— Ясно…

Чергова дурня. Наче їй куратора мало! Навіщо ще й старшокурсників приставляти? Треба було вступати закордон. Там студентів сприймають вільними особистостями, а у нас продовжують панькатись, як у школі. 

Аліна знову дістала блокнот й, підперши голову рукою, схилилась над ним з олівцем. Її мало цікавило, що відбувається навколо. Сконцентрувала всю увагу на малюванні морських хвиль. Останнім часом їй найкраще давалися пейзажі.

За мить в аудиторію завітало троє дівчат. Усміхнені та енергійні, вони вже навчилися не забивати голову навчанням, а тому з чистою совістю прогуляли перші пари та добре виспалися. Чого не скажеш про першачків, які все ще відвідували кожну лекцію.

— Всім привіт! — почала найсміливіша. — Мене звати Тоня, а цих двох — Кароліна і Юля. Ми погодилися допомагати вам, бо за це нас звільнили від написання курсових. Коротше, якщо будуть якісь питання, то звертайтесь. Якщо ні — не набридайте.

— В мене питання! — підняв руку Тимофій — місцевий мачо. 

— Ну?

— Хто з вас хоче піти зі мною на каву?

— Каву? А міцнішого тобі ще не можна? — хмикнула Кароліна.

— Після міцнішого він два дні блював, — пояснив за Тимофія його приятель, за що був нагороджений ударом під ребра. 

Дівчата розсміялися.

— У вас на носі “Дебют першокурсника”, — згадала Юля. — Ви вже почали готуватися?

— А що це таке? — запитали хлопці, щосили намагаючись привернути до себе увагу.

— Щось типу шоу талантів, де ви маєте заявити про себе. Найцікавіша подія осені, між іншим. Приїжджає телебачення, ваше позорисько показують в прямому ефірі місцевого каналу, який ніхто окрім родичів учасників не дивиться. 

— Телебачення… — повторила про себе Аліна. Перспектива засвітитися по телику повністю суперечила її планам. — Я в такому точно участі не братиму.

— Братимуть усі, — зауважила староста. — Такі правила.

Кіценко вирвала аркуш паперу з майже готовим пейзажем і жбурнула його до сміттєвого кошика. Паперова кулька відскочила під стіни, впавши під ноги Тоні.

— Я плачу за навчання на юридичному, а не на театральному!

— Але це так весело… — розгубились дівчата. — Якщо ти соромишся сцени, то ми знайдемо для тебе якусь маленьку роль… Щось типу асистентки для фокусника. 

— Ні. Мене у це не вплутуйте.

Кіценко підхопила наплічник та вийшла з аудиторії. Для її групи така реакція була звичною. Ніхто й оком не повів, коли та гримнула дверима. Більше б здивувались, якби Аліна погодилась веселити глядачів у актовій залі.

Староста розвела руками. 

— Не ображайтесь, — звернулась до дівчат. — Аліна не любить, коли її вмовляють.

— Аліна? — підхопилась Тоня. — У вас в групі одна Аліна?

— Так.

— Цікаво… — у її очах затанцювали вогники. — Вибачте, маю бігти! Залишаю вас на Юлю з Кароліною.

Тоня чкурнула в коридор, намагаючись наздогнати Кіценко. Знайшла її біля дошки з розкладом та підійшла ближче. Вона уявлення не мала, про що заговорити, але не пробачила б собі, якби не використала шанс дізнатися більше про дівчину, яка не дає спокою її брату. Той вже й сам не помічає, що у кожній розмові мимоволі згадує про неї.

— Якщо ти прийшла вмовляти мене… — почала Аліна, помітивши Тоню.

— Ні. Мені абсолютно до лампочки, чи братимеш ти участь у Дебюті.

— О… Добре.

— Я лише хотіла віддати тобі це, — простягнула зім’ятий малюнок. — Гарно ж вийшло. Море, як справжнє, хіба що не вистачає порожніх пляшок, які восени виносить на берег хвилями.

Аліна посміхнулась.

— Ніколи не бачила осіннє море.

— Справді? Тобі треба поїхати на пляж! Мій тато вже давно збирається на риболовлю. У човен нас з мамою не затягнеш, але ми любимо влаштовувати пікнік біля води. Хочеш з нами?

— Та… — Аліна розгубилась. Вона аж ніяк не очікувала отримати таку пропозицію від сторонньої людини. — Не думаю, що це хороша ідея…

— Це прекрасна ідея! Принаймні пообіцяй подумати.

— Добре… Дякую.

— До зустрічі, — Тоня підморгнула.

Дівчата розійшлися у різних напрямках. І жодна у той момент навіть не підозрювала, що ця коротка розмова стане каталізатором незворотних подій.

В п’ятницю Аня поїхала додому. Аліна залишилась одна, і від цього її кімната стала скидатись на в’язницю. Вона й не помітила, коли встигла звикнути до постійної присутності сусідки. Нехай, вони не були надто близькими, але наявність живої душі поряд діяла як заспокійливе. З Анею було затишніше, з нею було нестрашно засинати. Навіть звук її сопіння вночі створював ілюзію безпеки.