Глава 4

Вадим припаркував авто біля батьківського дому. Суботня вечеря у колі сім’ї — вигадана його мамою традиція. Обов’язково, один раз на тиждень всі мають збиратися за столом. Жодних виключень. Ти можеш бути хворим, можеш мати інші плани, проте все одно зобов’язаний хоча б на годину приїхати у рідний дім.

Хлопець піднявся на третій поверх, натиснув на дзвоник. Десь за дверима заграла писклява подоба мелодії “До Елізи” Бетховена. 

— Свої ключі треба брати, — кинула замість привітання Тоня. Сестра Вадима й досі жила у батьків. На противагу йому, дівчина не поспішала залишати родове гніздо. Її цілком влаштовувала тепла їжа, випрасувана мамою білизна та відсутність будь-яких клопотів з комунальними платежами. Тоня грозилась, що й чоловіка до батьків приведе, бо в іншому випадку той помре з голоду. — Ти запізнився. Знову!

— Мама вже почала бубоніти?

— Угу. Свариться, що доведеться все підігрівати! Щоразу одне й те ж саме, — Тоня поцілувала брата в щоку. — Фу, колючий.

— Не було часу голитися. 

Вадим пройшов у квартиру. Від сімейних портретів одразу повіяло теплом, якого годі шукати на орендованому житлі. Тут все було таке звичне: старе крісло, в якому батько засинає перед телевізором, кімнатні квіти, кішка, що грається маминими нитками для в’язання. У цих стінах Вадим знову почувався підлітком… Хоча, можливо, саме через це йому і хотілося тікати у свій холостяцький барліг.

Поки голова сімейства розповідав сину про свої плани поїхати на риболовлю, його дружина встигла накрити на стіл. Щоразу пані Галина намагалась здивувати рідних новими стравами, рецепти яких цілий тиждень шукала в інтернеті. 

— Цього разу качка з ожиновим соусом, — презентувала вечерю жінка.

Тоня вмочила мізинець у блюдечко.

— Це ж варення, мамо, — облизала палець.

— Ти нічого не розумієш у високій кухні! — заперечила пані Галина.

— Вона в жодній нічого не розуміє, — додав Вадим.

За вечерею батьки розпитували дітей про успіхи в університеті. Сина — як викладача, доньки — як студентки. Вони дуже пишалися обома. І байдуже, що Вадим отримав посаду завдяки зв’язкам батька, а Тоня навчалась у тому ВУЗі, бо в інший її не узяли через низькі бали тестів. Для Небесних нащадки за будь-яких обставин були приводом для гордості.

Коли всі поїли, можна було розходитися у своїх справах. Тоня гайнула збиратись на чергові гульки. Вадим вже волів поїхати до себе, але правила доброго тону диктували ще бодай ненадовго затриматись.

Зайшов у свою стару спальню — там час наче зупинився. Все, стояло на своїх місцях — медалі, зароблені на змаганнях з карате, диски з іграми, постери... Він вже кілька разів пропонував переробити ту кімнату під кабінет батька, але мама була проти. Вона чомусь вбила собі в голову, що має зберігати місце, у яке повертатимуться діти, якщо в їхньому житті виникнуть труднощі. 

Вадим ліг на диван, підклавши під голову кілька подушок. Увесь свій вихідний він присвятив впорядкуванню документації по роботі. Диджиталізація — чергова ініціатива Міністерства освіти. Треба було ввести інформацію про кожного студента в нову базу даних. І якщо з більшістю проблем не виникло, то Аліна Кіценко знову змусила його помучитись. Вона приносила клопоти навіть тоді, коли й не підозрювала про це.

Вадим дістав телефон, відкрив чат зі студентами, куди дублював важливу інформацію. У списку контактів відшукав Аліну. Замість її фото на профілі було зображення метелика, а інформація про користувача так само відсутня, як і в анкетах для університету. 

— Що робиш? — почулося над вухом. Вадим аж підстрибнув, повернув голову й побачив сестру. Та вже встигла переодягнутись і прийшла просити, щоб її знову підкинули в центр. — Хто така Аліна?

— Більше не підкрадайся так!

— Я не підкрадалась! Просто хтось витав десь у хмарах, і не помітив мене. Але тепер зрозуміло про кого ти думав, — кивнула на екран. — Вагаєшся, чи запрошувати її на побачення? Не раджу.

Вадим піднявся, звільняючи місце для сестри, яка вже мостилася поруч. 

— Чому? Ти знайома з нею?

— Ні… Просто відсутність фотки у профілі це ознака того, що дівчина соромиться своєї зовнішності. Іншими словами вона може бути страшна.

— Помиляєшся, ця навіть дуже симпатична. Тільки я нікого нікуди запрошувати не збираюсь. Це телефон моєї студентки. Треба подзвонити до неї та дізнатися деяку інформацію. Декан дав час до понеділка.

— Яку інформацію?

— Імена і контакти батьків, місце попереднього проживання, номер школи, яку закінчила, наявність пільг і тому подібне.

— Пам’ятаю! Я заповнювала таку фігню, коли вступала.

— А Кіценко нічого не заповнювала. 

— Ну так запитай у неї, — розвела руками Тоня. — В чому проблема?

— Я не можу їй подзвонити, — Вадим скуйовдив собі волосся. Він постійно так робив, коли нервував, і Тоня це знала. 

— Чому?.. — обережно запитала дівчина.

— Бо з нею важко спілкуватися. Вона… 

— Не говорить українською?

— Ні… — хоча інколи здавалося, що Вадим з Аліною дійсно спілкуються на різних мовах. — Я не знаю, як це пояснити. Ти все одно не зрозумієш. 

— Так і є, я нічого не розумію. Ти якийсь дивний сьогодні, — Тоня ще раз поглянула на телефон. — А можеш показати її фото?

— Мені збігати в деканат за особовою справою? Єдине її фото — там. А так вона у жодній з соцмереж не зареєстрована.

— А ти шукав? — підозріло прищурилась дівчина.

— Шукав, бо сподівався хоч там якусь інформацію знайти.

— Хм… Цікаво. Тепер мені ще більше хочеться побачити цю загадкову незнайомку, — пильно придивилась до брата, а потім кивнула, наче вже встигла зробити якісь висновки. — Покажеш мені її в універі?

— Ні, — відрубав Вадим.

— Ну чому?

— Бо не хочу. Все, закрили тему.

Тоня знизала плечима.

— Як скажеш, — пританцьовуючи, пішла до дверей. — Та щось мені підказує, що ми до цього це повернемось. Вона тебе зачепила.