Глава 3

Аліна зняла захисну плівку з новенької шафи. У дзеркальних дверцятах у ту ж мить з’явилося занепокоєне обличчя сусідки. 

— Що? — запитала, не обертаючись.

— Просто… Всі меблі, килими, гардини… Ти впевнена, що вони потрібні у гуртожитку? 

— Тобі не подобається? Я ж пропонувала обирати разом, щоб потім не було претензій.

— Ні-ні! — дівчина поспішила заперечити ніби боялась, що Аліна нападе на неї. — Мені все подобається! Тут стало навіть гарніше, ніж у моїй кімнаті вдома. Хоча формально в мене там немає своєї кімнати…

— Це як? — не зрозуміла Аліна.

— Нас у батьків четверо, всім по спальні не виділити. 

— А де ж ти спиш, коли приїжджаєш на канікули? 

— У вітальні на дивані з молодшою сестрою.

— Співчуваю.

— Чому? Все нормально. Ми так звикли! Проте ця розкіш, — кивнула на коробки з покупками, — трохи бентежить.

— Це не розкіш, Аню. Просто мінімальний набір для створення комфорту навколо себе. 

Зміна інтер’єру кімнати виявилась хорошим рішенням. Це допомагало відволіктись від похмурих думок та згаяти час, якого виявилось аж занадто багато. Завдань в універі поки не давали, а заводити дружбу з одногрупниками для Аліни було не цікаво. Після першого дня, проведеного у колективі, вона почувалась ще більш спантеличеною. Постійно ловила себе на думці, що потрапила до людей, які значно молодші за неї. Всі ті хіхікання дівчат, щоразу коли побачать більш-менш симпатичного юнака, невиправдані понти хлопців, які насправді і виїденого яйця не варті… А про діточок, яких на пари проводжали матусі, й говорити соромно. 

Аліна подорослішала завчасно. Встигла пізнати і славу, і розпач, і зраду. За свої вісімнадцять років отримала забагато гіркого життєвого досвіду. Настільки, що одного разу спробувала перервати ці знущання власноруч. Не вийшло, завадила хатня робітниця, яка дуже невчасно зайшла у ванну. В нагадування про той випадок залишився ганебний шрам на лівому зап’ястку, який Аліна ховала від сторонніх очей під золотим браслетом. 

У двері постукали. Аліна не звернула уваги, бо до неї все одно ніхто не приходив. Продовжила займатися своїми справами, пропустивши сусідку відчиняти.

— Привіт, — на порозі стояв хлопець, якого Аліна бачила в університеті. — Мене звати Ілля… Ми з тут вирішили зібратися групою, щоб відсвяткувати вступ.

— Аліно, це по тебе. 

— Я пас, — відрубала дівчина й потягнулась, щоб зачинити двері, але Ілля вчасно підставив ногу.

— Не соромся, буде весело! 

— Я не соромлюсь, мені просто не цікаво.

— Зайди хоч на пів годинки. Ну навіщо відбиватися від компанії? — почав вмовляти.

Аліна набрала повітря в легені.

— Чому ж тут усім треба повторювати по кілька разів? Я не частина вашої компанії, мені навіть ваші імена до лампочки. Ми просто навчаємось в одній аудиторії, не треба робити з цього щось особливе.

— О… ясно, — вочевидь Ілля образився. — Моя справа запропонувати.

— Дякую за пропозицію. А тепер дозволь мені закінчити прибирання.

— Добре.

Хлопець пішов, Аліна на всяк випадок зачинила двері на замок. 

— Нащо ти з ним так суворо? — запитала Аня. — Я думала, що під кінець він взагалі розплачеться…  

— Просто не люблю, коли люди не чують слова “ні”. Це… бісить.

— Може, й правильно що не пішла. Кожного року ці посиденьки переростають у п’янку. 

Як виявилось. Цей раз не став виключенням. Вже за пару годин з коридору став долітати дзвін склянок та пісні під гітару. Пізніше хтось увімкнув музичну колонку, а потім, судячи з криків та шуму, розбили щось велике.

— Боже, що вони там роблять? — прошепотіла Аня, накриваючись ковдрою з головою.

— Уявлення не маю. Навіть заснути не дають, гади... Ще трохи, і я піду прикривати їхню вечірку.

— Сама?

— Тобі хочеться зі мною?

— Ні! Я б взагалі на твоєму місці не висовувалась з кімнати. Невідомо, що там накоїли, ще й тебе притягнуть до відповідальності. 

— А якщо вони там переб’ють одне одного?

— Тоді нехай це будуть стипендіати. Стане менша конкуренція, і ти матимеш шанс перевестися на бюджетне місце. 

Аліна розсміялась.

— Я не прагну отримувати стипендію. Але не відмовлюсь від природного відбору у групі, нас там забагато.

— До кінця дійдуть тільки ботани і такі циніки, як ти.

— Вважаєш мене цинічною?

— Вибач… — вперше з моменту підселення Аліни, Аня відчула себе комфортно поряд з нею. Проте одна необережна репліка погрожувала зруйнувати і без того хиткі відносини. 

— Та ні, все правильно. Але якщо ділити студентів за твоєю логікою, то до якої групи належиш ти сама?

— Однозначно ботан. Щоб потрапити у цей універ, я вчилась з ранку до ночі. Мої батьки не могли найняти репетиторів, тому доводилося готуватись самій.

— Я практично не готувалась, — для Аліни більшою складністю було втримати вступ до університету в таємниці від батьків.

— Бо ти можеш дозволити собі контракт. А я, якби не отримала стипендію, то сиділа б зараз вдома і няньчила малих.

— Ясно.

— Здається, я занадто гружу тебе розповідями про свою родину.

— Навпаки, — щиро заперечила Аліна. — Мені цікаво послухати, як живуть нормальні сім’ї.

— А як щодо твоєї… У тебе є рідні?

— Моя сім’я… — суміш страху та ненависті підкотило до горла відчуттям нудоти. Аліна відвернулась до стіни, стала хапати ротом повітря, намагаючись відновити рівновагу. Удень це давалося легше, але вночі демони минулого стають особливо сильними. Знадобилося кілька хвилин, аби дівчина нарешті змогла видушити: — Я дуже втомилась. Добраніч, Аню.

— Добраніч, — пискнула та у відповідь.

Черговий ранок у гуртожитку. Прокидатися в цьому місці стало дещо простіше. Аліна більше не кидалась до телефона, перевіряти чи не дзвонили їй батьки, не визирала у вікно, аби переконатися, що за нею не стежать. Вона просто жила. Жила на свободі, про яку мріяла, скільки себе пам’ятала.