Глава 2

До універу дівчата діставалися разом. Аня показала коротку дорогу, яка мала б допомогти зекономити на маршрутці, а Аліна тактовно промовчала, що і так ніколи б не сіла у ту смердючу бляшанку. 

— В буфеті готують смачну піцу, — проводила екскурсію Аня, швидко крокуючи серед студентів. Щойно вона переступила поріг своєї Альма Матер, стала поводитися значно впевненіше. — Бібліотека тільки по читацькому квитку, який видають в деканаті.

— Ясно.

— За паління на території штрафують, особливо першокурсників.

— Я не палю.

— Добре. І ще порада особисто від мене: краще роздрукуй собі карту з нумерацією аудиторій, бо людина, яка проектувала наш корпус, мала розумові відхилення.

— Правда? — здивувалася Аліна.

— Не знаю напевне, але як пояснити те, що після третього кабінету, — кивнула на двері поряд, — відразу йде чотириста десятий? 

— Зрозуміла, сьогодні ж зроблю собі карту.

Аня зупинилась на перехресті двох коридорів. 

— В мене скоро лекція почнеться, тому далі ти сама. Якщо не помиляюсь, то ось там збирають новачків. 

Аліна озирнулась. Неподалік стояв цілий натовп таких же розгублених, як і вона сама. Хтось з цікавість розглядав приміщення, хтось щосили удавав байдужість, ховаючись за екраном мобільного, але були й такі, що викликали жалість — нещасті кошенятка, яких відірвали від маминої цицьки.

— Побачимось ввечері, — кивнула Аліна.

— Удачі, — відповіла Аня і хутко зникла, залишивши сусідку одну. 

Аліна зробила глибокий вдих. Ось воно, те до чого вона так довго йшла. Потай складала додаткові тести, потайки подавала документи, чистила історію пошуку в браузері, щоб не залишати слідів у мережі, та чергувала біля поштового ящика у страху, що лист зі сповіщенням про зарахування потрапить до батьків. 

Здійняла підборіддя, розправила плечі й пішла до майбутніх одногрупників.

— Шановні першокурсники! — залунало з динаміків під стелею. — Викладацький склад Мелітопольського Гуманітарного Університету вітає вас з першим днем навчання! Наснаги вам та терпіння. Нехай вас всюди супроводжує удача, але пам’ятайте, що успіх досягається тільки завдяки наполегливості. А зараз до вас підійдуть куратори з табличками, на яких написаний номер групи. Знайдіть свого, і в путь!  

— Наш ректор — фанат книжок про Гаррі Поттера, а тому кожного року корчить з себе Дамблора, — хмикнули над вухом.

Аліна неочікувано для самої себе розсміялась. Обернулась, буквально ткнулася носом у планшет з написом “11П”. 

— О, це якраз те, що мені потрібно… — дівчина замовкла на півслові, коли збагнула, що вже бачила хлопця, який тримав у руках ту злощасну цифру. Щоправда, цього разу він вирядився у піджак, аби виглядати більш поважно.

— Прошу, — на обличчі того нахаби з гуртожитку заграла посмішка. 

Аліна скривилась у відповідь.

— Ти в моїй групі? 

— Це ви в моїй, — відповів хлопець.

Почалася штовханина. Всі першокурсники так поспішали зібратися навколо своєї таблички, наче від цього залежало їхнє життя. Якась вискочка вибігла наперед, ставши між Аліною та її співрозмовником.

— Вадиме Адамовичу! — промовила вона, кліпаючи довгими нарощеними віями. — У якій аудиторії буде перша пара?

— У десятій, — відповів куратор, насолоджуючись шоком на обличчі Аліни. — Хотімо, я вас проведу. 

— Буду дуже вдячна.

— Одинадцята група, всі за мною! — обернувся: — Пані Кіценко, і ви не відставайте.

Першокурсники рушили слідом за Вадимом на свою першу лекцію. Хлопець старався триматися впевнено, щоб нізащо не видати легке переживання перед новим навчальним роком. Це внутрішнє тремтіння з’явилося дорогою на роботу, а після наради з колегами підсилося ще більше. Одна справа перекладати папери на кафедрі та подеколи читати лекції, а інша — стати куратором групи. Тим паче коли на цю посаду зазіхав заступник декана.  

Треба докласти максимум зусиль, аби довести колегам, що вік не має значення. Навіть у свої двадцять чотири він здатний конкурувати з професорами, які вже покрилися мохом. До біса старих пердунів, які тримаються за місце до самої смерті. Суспільство має будувати молодь.  

Поки студенти розсаджувались по місцях, Вадим встиг узяти себе в руки. Непомітно став аналізувати склад групи. Двадцять осіб. Порівну дівчат і хлопців. Є відмінниці, які вже всілись за першу парту й подіставали записники. Трохи дратують, проте з тими проблем не буде. За ними трійка “лідерів”, яка вже почала розмову про обрання старости. Такі можуть набридати з непотрібними ініціативами та бажанням заявити про себе. Далі основна маса студентів — кістяк групи. Половина з них відсіється вже після третьої сесії, проте ті що залишаться, без проблем отримають дипломи. І найулюбленіше — гальорка. На останньому ряду мостяться найкрутіші — бунтарі, які усім своїм виглядом показують, що навчання ще не почалося, а їм вже стало нецікаво. Якщо вони зможуть приходити на пари, щоб бодай поспати на задній парті, то якось дошкутильгають до випускного.

Вадим обвів поглядом аудиторію, аби переконатись, що усі готові слухати. Мимоволі затримався на дівчині, яку вже зустрічав раніше. Вона сильно вирізнялась серед інших. Єдина сиділа без сусіда по парті. Яскраво демонструвала неприкрите розчарування не тільки університетом, а й усім своїм оточенням. Дивилась на викладача зі стійкою зневагою, ігнорувала жарти хлопців, які намагались справити гарне враження на одногрупниць, та й взагалі, здавалося, вже подумки обматюкала кожного присутнього. Така могла бути й королевою коллективу, й повним аутсайдером. Вадиму хотілося розібратись, ким вона позиціонує себе. 

Вадим почав розповідати про загальні правила навчання в університеті та проживання у гуртожитку. Зазначив, за які заслуги можна вилетіти, і до кого варто звернутися у разі виникнення проблем. Виступати перед аудиторію було для нього звичною справою, проте один фактор постійно збивав його з пантелику, змушуючи починати речення знову.