Застілля

Після Великодньої служби в трапезній ще довго було людно.

Пахло свіжою випічкою, медом і воском від свічок, які принесли з храму. На столах стояли великодні паски з білими шапками глазурі, тарілки з м’ясом, сиром, пиріжками. Дорослі говорили голосно, сміялися, вітали одне одного зі святом.

Софія носила між столами таці з пиріжками.

Їй подобалося дивитися на людей. Особливо тоді, коли вони забували, що хтось за ними спостерігає.

За великим столом сиділи ті, кого називали важливими. Священники, їхні родичі, заможні прихожани. Чоловіки в костюмах із великими хрестами на грудях, жінки в святкових сукнях і дорогих хустках.

Дідусь Петро сидів на чільному місці. Батько , як завжди, сидів поряд. Мати поралася на кухні. Усі слухали його, сміялися з його жартів і поспішали погодитися з кожним словом.

Софія знала: так має виглядати свято. Тут зібралися люди, які говорять про Бога, моляться, допомагають іншим. Але цього дня вона вперше почала помічати не тільки те, що їй показували. А й те, що намагалися не помічати.

Софія носила між столами таці з пиріжками й краєм ока спостерігала за дітьми.

Вона знала цих дітей. Бачила їх не вперше. Знала, хто з ким приїхав, чий батько служить у великому храмі, а чий у маленькому сільському. Знала, що одних дітей завжди садили ближче до дорослих, а інших десь скраю. Раніше вона не замислювалася над цим. Так було завжди. 

У її світі дорослі самі визначали, хто важливіший, хто має говорити, а хто повинен мовчати.

Але цього дня Софія раптом почала дивитися на них інакше. Можливо, тому, що сама вже навчилася помічати речі, про які раніше боялася думати.

Одних було видно одразу.

Рудий хлопець років тринадцяти розвалився на стільці так, ніби це була його власна трапезна. Він голосно вимагав добавки, перебивав дорослих і кидав недоїдки на край столу. Його мати лише усміхалася:

— Ой, який характер. У батька пішов.

— Тітко Маріє, мені компот закінчився.— звернувся він до служниці, навіть не глянувши на неї.  Просто простягнув склянку. Наче був певен, що вона й так усе зробить.

Софія вже помічала це раніше: дорослі приносили їм найкраще, поступалися, чекали, поки вони попросять. Ніхто не називав це гординею. Навпаки — усміхалися, ніби це була ознака особливого виховання.

Тітка Марія мовчки взяла склянку й пішла наливати. Софія дивилася їй услід і не могла зрозуміти, чому хлопчик, якого вдома напевно вчать молитвам і слухняності, не може сказати простого «будь ласка».

Поруч сиділа дівчинка в дорогій сукні з білою мереживною хустинкою. Вона вертіла в руках срібну ложечку й кривилася на їжу.

— Я таке не їм.

Для неї одразу принесли щось інше. Софія дивилася й не могла зрозуміти. Її за таке покарали б. Але дорослі сміялися.

Наче це було мило. Одні правила існували для всіх, а інші — лише для обраних.

Та були й інші діти.

За дальнім столом сиділи син і донька священника з маленького села. Старший хлопчик їв так обережно, ніби боявся впустити крихту. Його сестра весь час поправляла рукави старенької сукні, намагаючись приховати потерті лікті.

Коли одна зі служниць випадково зачепила склянку й трохи розлила компот, дівчинка здригнулася так сильно, що мало не впустила виделку.

Софія помітила це. І чомусь згадала себе. Як вона завмирає, коли батько підвищує голос. Як стискаються плечі ще до покарання. Тіло було навчене страху швидше, ніж голова.  Вона дивилася то на одних дітей, то на інших. Одні поводилися так, ніби весь світ їм винен. Інші — так, ніби самі винні вже тим, що народилися.

І найдивніше було те, що всі вони були дітьми священників. У неділю їхні батьки говорили про смирення. Про любов. Про рівність перед Богом. Софія чула це щотижня. На проповіді всі були рівними перед Богом. За столом це чомусь виглядало інакше.

І раптом їй згадався сусід — дядько Михайло.

Він не ходив до храму. Батько називав його мирським і казав, що той живе не по-Божому, бо рідко буває на службах. Але дядько Михайло завжди вітався з усіма, допомагав стареньким носити воду. Минулої зими він відкопував після снігу хвіртки стареньких бабусь. Саме він мовчки заніс дрова самотній сусідці. І ніколи не говорив про смирення. Просто робив. Просто був добрим.

Софія подивилася на рудого хлопця, який наказував дорослим приносити йому солодощі. Подивилася на його батька-священника, який саме розповідав про християнську любов.

Софія дивилася то на одного, то на іншого й відчувала, як у голові крутиться думка, яку вона ніяк не могла зрозуміти.

«Якщо ми справді ближче до Бога, то чому поводимося так само? А інколи навіть гірше?»

Вона одразу злякалася цієї думки. Такого ніхто не говорив уголос. Може, вона помилялася.

А може, просто бачила те, чого не хотіли бачити дорослі.

І вперше подумала:

«А якщо Бог дивиться не на те, хто ходить до храму, а на те, як людина поводиться з іншими?»

Софія взяла тацю й пішла до дальнього столу, де сиділи тихі діти. Вона поставила перед ними піднос із пиріжками — тими, що з вишнею, бо бачила, як найменший хлопчик дивився на них.

— Ось. Я принесла вам пиріжки. 

Дівчинка з потертими ліктями підняла на неї очі. Великі, темні, з такою самою тінню, яку Софія бачила щоранку в дзеркалі.

— А тобі не буде? — тихо спитала вона.

— Що?

— Ну... не попаде? Бо вони ж для…

Вона кивнула у бік столу, де сиділи діти в дорогому вбранні. Там рудий хлопець саме голосно сміявся, показуючи на когось пальцем.

Софія похитала головою:

— Вони для всіх.

Вона сказала це майже автоматично, але всередині відчула, як щось стислося. Бо насправді боялася. Дуже. Але чомусь їй здавалося, що якщо вона не принесе цим дітям пиріжків, то ніхто не принесе. І вони залишаться сидіти з порожніми тарілками й думати, що так і треба.

Дівчинка взяла пиріжок. Обережно, ніби він міг розсипатися в руках. Відкусила маленький шматочок і завмерла.