«Отче наш, іже єси на небесах…»

Гречка сипалася з рук батька повільно, зі свистом, наче пісок у пісковому годиннику. Вона падала на підлогу, розліталася по дошках, і Софія вже знала: зараз він скаже ті слова. Вона могла б прочитати їх по губах, навіть якби затулила вуха.

— Ставай. На коліна.

Він не кричав. Він говорив тихо, майже лагідно, як читають молитву перед сном. І це було найстрашніше. Бо коли батько кричав  вона могла заплакати, і він іноді зупинявся. Але коли він говорив так — тихо, спокійно, з тією самою інтонацією, з якою він промовляв «Благословен Бог наш» на початку служби, — тоді вона знала: покарання буде повним. Довгим. Жорстоким.

— Тату, я прочитаю, я запам'ятала, я просто забула, я...

— Мовчи. Не виправдовуйся. Ти не прочитала «Вечірнє правило». Ти знехтувала словом Божим. Це не гріх проти мене. Це гріх проти Нього. Я тебе навчаю через страх Господній. Бо краще тобі нині стояти на гречці, ніж горіти у вогні геєнському.

Софія глянула на матір. Вона стояла біля печі, тримала виделку, дивилася в каструлю з картоплею, і її плечі були напружені, як струни. Вона не оберталася. Материна рука, стискала виделку так, що кісточки біліли. Вона ніби хотіла щось сказати. 

Софія бачила, як мамин рот відкрився на мить, але закрився знову. Мати опустила очі й почала мішати картоплю — повільно, механічно, ніби це єдине, що вона ще могла контролювати. Одна сльоза впала в каструлю, і мама швидко витерла обличчя рукавом, перш ніж батько помітить. 

Вона ніколи не оберталася, коли батько ставив Софію на гречку. Вона тільки говорила потім, вночі, коли батько спав:

— Він тебе любить, доню. Він боїться за твою душу.

Але Софія вже тоді, у вісім років, знала: це не про душу. Це про страх. Про владу. Про те, що в храмі всі слухаються батька, а вдома хтось має слухатися його так само.

Вона стала на коліна.

Гречка вп'ялася в шкіру гострими гранями. Це була не просто крупа — це були маленькі камені, які різали, кололи, вростали в коліна. Біль був нестерпний. Але плакати не можна було. Бо сльози — це непослух. Сльози — це гординя. Сльози — це «я не згодна», а згодна ти маєш бути завжди.

— Читай, — сказав батько.

Вона закрила очі. Спробувала згадати.

— Отче наш, іже єси на небесех... — голос тремтів.

— Голосніше. Щоб Бог чув.

— ...да святится ім'я Твоє, да пріїде царствіє Твоє...

Вона заїкнулася на «хліб насущний». Забула. Розгубилася. Біль у колінах затінював думки, і вона не могла згадати, що далі. Вона знала цю молитву напам'ять з чотирьох років, але зараз, коли треба було читати, вона не могла вимовити жодного слова.

Батько підійшов ближче.

— Ти не знаєш? — спитав він.

— Знаю, тату, я просто...

Він ударив її по щоці. Несильно, але образливо.

— Не бреши перед Богом. Якщо ти не знаєш «Отче наш» — ти не християнка. Ти — язичниця. Ти — та, хто не знає свого Отця. Як я можу називати тебе дочкою, якщо ти не знаєш слів, які заповів нам Спаситель?

Вона заплакала. Сльози полилися самі, вона не могла їх стримати. Вона хотіла сказати: «Я знаю, тату, я просто злякалася», але він не слухав.

— Плачеш? — спитав він із презирством. — Ти плачеш, бо тобі боляче? А Христові було боляче на хресті? Він плакав? Він просив, щоб Його зняли?

— Ні, тату...

— А ти — плачеш. Ти — слабка. Ти — немічна. Ти не варта того, щоб тебе любив Господь, якщо ти не можеш потерпіти за Нього.

Він сів за стіл, узяв ложку, почав їсти борщ. Мати мовчки нарізала йому хліба. Вона так і не обернулася. Софія стояла на колінах.

Годинник на стіні цокав. Стрілка повзла повільно, наче її тримали за ногу. Десять хвилин. Двадцять. Сорок. Гречка вже не колола — вона пекла, наче розжарене вугілля. Коліна оніміли, але біль не зникав — він піднімався вище, до стегон, до спини, до серця. Софія дивилася на ікони.

Вони висіли  у червоному кутку, як називав його батько. Спаситель. Богородиця. Миколай Чудотворець. Їй здавалося : святі з жорсткими обличчями дивилися на неї без жалю. Їхні очі були темні, глибокі, і в них не було нічого, крім вимоги. Вони ніби казали: «Терпи. Мовчи. Бо ми терпіли, і ми мовчали».

Вона спробувала уявити, що Ісус дивиться на неї з любов'ю. Але не вийшло.

Бо батько казав: «Бог любить слухняних». А слухняні — це ті, хто не плаче, не ставить зайвих запитань, не сперечається, не має власної волі. Слухняні — це ті, хто стоїть на гречці, бо так сказав тато.

Софія не знала слів «канон» чи «милосердя». Але щось усередині неї — мале, але вперте — шепотіло: «Це неправильно». Вона не могла

пояснити чому. Просто пам'ятала, як у

недільній школі читали: «Бог є любов». А якщо Бог — це любов, то чому тато такий злий, коли говорить про Нього?

Вона знала тільки одне: вона — винна. Вона — грішна. Вона — погана. І тільки якщо витримає, стане слухняною, перестане думати й навчиться лише виконувати накази — тоді її полюблять. Вона простояла на гречці дві години. Коли батько нарешті сказав: «Встань. Прочитай», вона не могла розігнути ніг. Вона впала на підлогу, вчепилася в край столу, підвелася, кульгаючи.

На колінах залишилися червоні вдавлені цяточки від зерен. Деякі вже наливалися темним, майже фіолетовим кольором. Коли вона спробувала спертися на ногу, гострий біль прострілив аж до стегна. Здавалося, гречка досі впивалася в шкіру, хоча її давно змітали з підлоги. Вона провела долонею по коліну й відсмикнула руку — навіть легкий дотик пік, наче опік.

— Отче наш, іже єси на небесех...  —прочитала вона без жодної помилки, бо за дві години вивчила навіть коми.

— Молодець, — сказав батько. — Бачиш? Бог дав тобі силу, коли ти смирилася. Запам'ятай: послух — вище посту і молитви. Преподобний Іоанн Ліствичник сказав: «Послух є гріб власної волі й воскресіння смирення». Ти сьогодні воскресла.

Вона нічого не відповіла.

Мовчки пішла в свою кімнату, лягла на ліжко, коліна пекли і довго дивилася в стелю. На стелі була тріщина, схожа на хрест. Вона дивилася на неї і думала: