Мацапа вирушає на полювання

Ніч була спокійною. Над полем повільно пропливали хмари, вітер шелестів сухими травами. Але спокій був оманливий.

Бо в темряві, між кущами і старими клумбами… йшла Мацапа.

Її очі світилися, як два жовтих ліхтарі. Кігті — гострі, мов бритви. Вуса — натягнуті, як струни.

Вона обнюхала землю.

— Сир… пил… кріт… хом’як… — муркотіла вона з кожним вдихом. — І запах… страху. Вони ще недалеко.

Вона не пробачала образ. Тим паче — приниження. Хтось посмів вкрасти її здобич, зіпсувати їй репутацію. А Мацапа була не просто кішкою. Вона була мисливицею, найстрашнішою у всьому дворі. І тепер вона мала лише одну мету:

Впіймати Пухтика.

Тим часом Пухтик, Луша, Кабачок і Борис покидали стару теплицю.

— Треба йти, — сказав Пухтик. — Мацапа не відступить. Вона не пробачить, що ми її обхитрували.

— А куди? — запитав Кабачок, який постійно спотикався, бо ще трохи не прийшов до тями після полону.

— Є одне місце, — промовив Борис. — Забутий Сад. Його покинули давно, ще до того, як я викопав свій перший тунель.

— Кажуть, там живуть… вільні гризуни, — додала Луша. — Ті, що не бояться котів.

— Саме туди, — кивнув Пухтик.

Вони рухались полями, ховалися між квітами, пролазили крізь коріння дерев. День змінювався на ніч, потім знову день. Але ніщо не могло їх зупинити.

— Вони залишили тунель, — промуркотіла Мацапа, коли обнюхала вхід. — Ідуть на північ. До… Саду?

Вона призупинилась.

— Там… живе ВОНА.

Навіть у Мацапи пішли мурашки по спині.

На третій день мандрів вони нарешті дісталися. Перед ними відкрився Забутий Сад — зелений простір, що колись був частиною старої дачі. Тут усе заросло, але все ще пахло медом і спокоєм. Над стежками звисали гілки, вкриті мохом. Струмок біг, мов сміх, а десь у кущах чулися обережні звуки — шурхотіння, цвіркання, писки.

— Це місце… дивне, — прошепотів Кабачок.

— Це місце — свобода, — сказав тихо голос.

Вони обернулись.

Перед ними стояла лисиця.

Невелика, витончена, з рудим хвостом і розумними очима.

— Я — Аліса. Хранителька Саду. — Вона вклонилася. — Ви привели сюди небезпеку. Мацапа на вашому сліду.

— Ми не хотіли. Просто… ми врятували нашого друга, — сказав Пухтик. — І тепер шукаємо притулок.

Аліса мовчки дивилася. Потім усміхнулася.

— Ви сміливі. І ви прийшли вчасно. Мацапа вже давно погрожувала цьому місцю. Але… тепер у нас є ви. Якщо хочете, ми разом дамо їй відсіч.

—

Пухтик стояв на камені, дивлячись на захід сонця.

Навколо нього: Кабачок із саморобною бронею з шкаралупи, Борис із мапами тунелів, Луша з ліхтариками з ягід, і тепер — Аліса та десятки інших мешканців Саду.

— Мацапа думає, що ми боягузи. Що ми будемо втікати вічно. Але цього разу… ми будемо готові, — сказав Пухтик. — Вона нас не знає.

З усіх боків пролунало:

— МИ ГОТОВІ!

Вони почали рити тунелі-ловушки, плести сітки з трави, готувати пастки й хитрі шляхи відступу. Навіть жаба-старожил приніс отруйні квіти, що могли змусити Мацапу чхати безупинно.

—

— Вони думають, я боюся? — Мацапа ступила вглиб Саду, обнюхуючи повітря. — Я — мисливиця. Я — тінь. І я заберу те, що мені належить…

За її спиною — два молодих коти, її підлеглі.

— Проти когось там — хом’яка, миші, і… крота?! — гигикнули вони.

— Мовчати. Ці маленькі — небезпечніші, ніж здається.

—

Команда Пухтика спала мало. Вони сиділи біля вогню з моху й світлячків.

— Завтра вона прийде, — сказав Кабачок.

— Але ми вже не ті, що були, — відповів Пухтик. — Тепер ми — не просто друзі. Ми — родина. І за родину… я битимуся до кінця.