Лігво Мацапи

— Слухайте, — прошепотіла Луша, коли вони сіли за камінчиком у затишному кутку тунелю, — ми не можемо просто так бігти до Мацапи. Вона роздере нас одним поглядом!

— Тоді нам треба план, — серйозно сказав Пухтик. — Мудрий. І з запасним планом, якщо щось піде не так.

— І з запасним планом для запасного, — додав Борис.

Вони дістали старий мапу тунелів — пожовклий клаптик паперу, який Ремі дав Луші. На ньому був зображений хід, що вів просто під теплицю, де Мацапа зробила собі логово. Місце позначене червоним оком.

— У цьому місці, — показала Луша, — є вентиляційна труба. Через неї можна пролізти прямо над кліткою, де тримають Кабачка.

— Я проберусь туди, — сказав Пухтик. — Я найменший. І… найрішучіший.

— А я залишусь під тунелем. Якщо щось піде не так — зірву банку з кульбабовим газом, який я зберігав на чорний день, — сказав Борис гордо.

— Я буду на варті біля входу, — додала Луша. — Якщо побачу когось з котів — дам знак.

Ніч була темна, і тільки ліхтарик із шишки, який зробив Борис, світив їм дорогу. Вони дістались до отвору під теплицею, де було тихо. Над ними чути було, як Мацапа муркоче щось собі під ніс. Котяча пісня — сумна, мов привид.

— Це вона, — прошепотіла Луша. — Кабачок має бути поруч.

Пухтик втиснувся у вентиляційну трубу. Лапки тремтіли, живіт бурчав (бо він не їв з обіду), але він ішов. Повз павутину, іржаві гайки, зламану скобу…

Раптом він побачив унизу клітку. А всередині — Кабачок! Пухтик мало не пискнув.

Його друг сидів там, обгорнутий травинками, зі зляканими очима. Але він був живий!

— Кабачок! — прошепотів Пухтик, — я тут! Я прийшов за тобою!

— Пухтик?.. Це ти?.. — хрипко відповів Кабачок. — Ти… прийшов?..

— Звісно. Друзі ж не кидають.

Але раптом з-за кутка з’явилася тінь. Гнучка, мов вода. Гладенька, мов мармур.

Це була вона — Мацапа.

Велика кішка з жовтими очима, що світилися в темряві. Вона вдивлялася в клітку.

— Мій зелений делікатес... — промуркотіла вона. — Завтра тебе з’їсть сам господар. А поки — спи солодко.

Пухтик завмер. Він не міг нічого зробити — тільки ховався і стежив.

Мацапа ще трохи постояла, потягнулась… і пішла.

Пухтик видихнув. І почав діяти.

Він витяг зі свого рюкзака шматок сиру на мотузці — на нього реагували всі миші, а також… замки. Ну, добре — не замки, а кроти-замки. Бо клітку охороняли не тільки замки, а ще й кріт-охоронець, якого найняла Мацапа. Малий, сонний, але шкідливий.

Пухтик хитро підкинув сир. Кріт його побачив — і, звісно, рвонув. А тоді спрацювала система Бориса — ледь помітний штовхач вибив дверцята клітки.

Кабачок був вільний.

— Тікай! — прошепотів Пухтик. — По вентиляції — і до Бориса!

Кабачок вилазив довго — він був... хм... повненький. Але якось втиснувся.

Пухтик стрибнув останнім — і тоді…

Мацапа повернулася.

— Грррр! — загарчала вона. — Хто тут був?!

Вони бігли щодуху. Вентиляція гуділа, а кішка мчала під ними, мов гроза.

— Бігом! — закричала Луша знизу. — Вихід ось-ось!

— Зараз! — Борис смикнув шнур, і БАХ! — банка з кульбабовим газом вибухнула. Пахло гірчицею і весною. Мацапа зашморгнула, зупинилася… і втратила слід.

Пухтик, Кабачок, Луша і Борис сиділи в старій норі біля паркану. Вони пили чай з ромашки й жували залишки печива.

— Ти справді за мною прийшов, — зітхнув Кабачок. — Я думав… що все.

— Друзі не кидають, — усміхнувся Пухтик.

— Але Мацапа не забуде, — додала Луша тихо. — Вона розлючена. І тепер полювання почнеться вже на нас…

Пухтик зітхнув. Йому було трохи страшно. Але всередині щось горіло — вогник хоробрості.

— Ми готові. Бо тепер ми — не просто друзі. Ми команда.