Розділ 16

Я сиділа в своїй кімнаті, обійнявши ноги, й дивилась на квіти. Вони були всюди — на підвіконні, на столі, на комоді, навіть на підлозі біля ліжка. Ще ніколи моя кімната не виглядала так, наче її щойно прикрасили для весілля. Можливо, лише на день народження, але й тоді букети були скромніші, менші, не такі живі. А ці — пишні, ароматні, з пелюстками, що ніби світилися зсередини. 

Макс... За всі п’ять років стосунків він завжди казав: «Навіщо купляти нові квіти, якщо ці ще нормальні?» А його «нормальні» — це ті, що вже хилилися, з сухими краями, які осипались від найменшого дотику. Я тоді мовчала. А зараз — я мовчу, але з усмішкою. Бо ці квіти — ще стоять. І пахнуть. 

Аня зайшла тихо, як завжди. Вона зупинилась біля дверей, подивилась на букети, потім на мене. 

— Якщо квіти подаровані з любов’ю, вони довго тримаються, — сказала вона. 

Я повернула голову. Її голос був м’який, але в ньому щось ховалось. Наче тінь, що пробігла по сонячному обличчю. 

— Ти думаєш, вони довго стоятимуть? — запитала я. 

— Не знаю. Все залежить від того, з якою любов’ю їх подарували. 

— А якщо любов була справжня? 

— Тоді вони можуть жити вічно. 

Я усміхнулась, але в її очах щось блиснуло. Невпевненість? Сум? Можливо, я щось собі напридумала. Можливо, я просто накрутила себе. Але іноді Аня говорила речі, які звучали як натяки. Іноді її тон видавав більше, ніж слова. 

— Ти щось хочеш сказати? — обережно запитала я. 

— Ні, — відповіла вона, але її «ні» було надто швидким. 

Ми помовчали. Потім вона вийшла, залишивши мене з квітами й думками. 

Я спустилась на перший поверх зробити собі каву. Сьогодні в нас субота а це означає що сьогобнві й завтра у нас вихідні. Й ці два дні треба чимось себе зайняти. Каріна знайшла голки й нитки, вирішила щось пошити або вишити хрестиком. Ілона стояла біля чайника, насипаючи собі трав’яний збір. 

— Ілоно, — сказала я, сідаючи за стіл, — чим ти будеш займатись ці вихідні? Бо я вже помираю від нудьги. 

Вона усміхнулась, не відриваючи погляду від чашки. 

— Думаю, спробую якесь нове хобі. Може вірші почну писати, давно хотіла щось таке спробувати. Може, навіть щось про тебе. 

— Про мене? 

— Ну, ти ж зараз така... натхненна. Квіти, очі, погляд. Це все — поезія. 

Я засміялась. 

— Якщо ти напишеш щось про мене, то тільки не називай мене «дівчиною з розбитим серцем». Це вже було. 

— Добре. Назву тебе «дівчиною з квітами, які пахнуть любов’ю». 

— Це вже краще. 

Ми усміхнулись одна одній. Ілона завжди вміла сказати щось таке, що залишалось у пам’яті. 

А я... Я мала писати в щоденнику про наші дні на проєкті. Потім з цього запису має вийти стаття. Але з кожним днем, кожною годиною, з кожною зустріччю зі Стасом — моє бажання писати згасає. Це наче зрада. Наче ніж у спину. А я не хочу зраджувати. 

Я намагалась зібрати думки. Уявити, як би це виглядало на папері. Але вони розсипались. Як пелюстки. Як ті, що лежать зараз на підлозі моєї кімнати. 

Я не хочу писати. Я хочу мовчати. Хочу просто бути. Просто відчувати. Без аналізу. Без структури. Без висновків. 

Бо іноді мовчання — це теж правда. 

З чашкою кави я підійшла до вікна. Воно виходило на ліс. Той самий, де ми вдруге зустрілись зі Стасом. Серце стиснулось. Хотілось знову туди. Може, він буде там. Може, знову випадково зустрінемось. Але розум підказував — навряд чи. 

Я допила каву, помила чашку, перевдягнулась у сірі спортивні штани, білу кофту, легку куртку — й вийшла на вулицю. Легка хода, свіже повітря, шелест листя — все це заспокоювало. 

Ліс був неймовірний. Високі сосни, мов охоронці, стояли по обидва боки стежки. Земля встелена м’яким килимом з хвої. Десь у глибині — спів птахів, тріск гілок, запах вологи й деревної кори. Я бігла, не думаючи. Просто рухалась вперед, вдихаючи осінь. 

І от я дійшла занадто далеко. Я зупинилась, озирнулась, трохии далі було видно котеджне містечко, воно розташовано так само недалеко від цього лісу. Мабуть наш дім просто був побудований трохи раніше ніж це містечко де всі булинки трохи нагадували один одного. мабуть це вже було як один великий проєкт. Я тихенько підійшла поближче, щоб роздивитись все навколо. Воно виглядало, наче вирізане з англійської листівки. Будиночки з червоної цегли, з білими віконницями, дахами з бітумної черепиці, акуратними садками. Деякі мали кам’яні цоколі, інші — дерев’яні тераси з плетеними кріслами. Від них віяло затишком, стабільністю, історичною романтикою. 

І хочу сказати цей проєкт досить вдалий бо майже біля кожного дому є машина, а це означає, що люди тут живуть. І живуть добре. Я подумала: «Може, колись і я тут куплю будинок. Подалі від міста. Біля лісу. Зимою — ялинки, весною — зелень, літом — тиша, восени — золото». Й кожна пора року буде неймовірною й гарною по своєму.

Я вирішила, що вже час повертатись, бо хтось може помітить, що мене нема або ж хтомь зі знімальної групи міг наавідатись до нас, щоб, щось сказати. І я залишила екскурсію на завтра.