Розділ 15

Стас тримав мене за руку, і ми повільно поверталися до зали. Його пальці були теплі, впевнені, і я ловила себе на думці, що не хочу відпускати. Коли ми зайшли, усі дівчата повернули голови. Їхні погляди ковзали від мого обличчя до букета червоних троянд у моїх руках. У повітрі зависло мовчання — не напружене, а скоріше здивоване, зацікавлене. 

Я сіла на своє місце. Серце ще билося швидко, але страх кудись зник. Я дивилася на Стаса, і час ніби зупинився. Його погляд був м’яким, теплим, і я ловила кожен його рух, кожен подих. 

— Дівчата, — озвався він, повертаючись до всіх. — Сьогоднішній день був особливим. Але, як ви знаєте, щотижня ми прощаємося з двома учасницями. І цього разу… — він зробив паузу, — це Аліса та Вероніка. 

У залі знову запала тиша. Аліса злегка знітилася, але швидко зібралася. 

— Можна запитати чому? — її голос був рівним, але в очах блищала образа. 

— Алісо, — Стас підійшов ближче, — ти чудова. Весела, яскрава, харизматична. Але… я відчуваю, що між нами немає тієї глибини, яку я шукаю. Наші цінності трохи різні. І я не хочу тримати тебе тут, якщо не бачу майбутнього. 

Вона кивнула, намагаючись усміхнутися. 

— Дякую за чесність, — сказала вона. — І за цей досвід. 

Вероніка стояла трохи осторонь, з руками, схрещеними на грудях. 

— А я? — її голос був різким. 

— Вероніко, — Стас зітхнув, — ти сильна, впевнена. Але я відчуваю, що ми з тобою на різних хвилях. Ти заслуговуєш на когось, хто буде розуміти тебе з півслова. А я… я не той. 

Вона мовчки кивнула, і, не сказавши більше ні слова, вийшла з зали. 

Коли число троянд зменшувалося, Ілона раптом нахилилася до мене. 

— Можна… візьмеш мене за руку? — прошепотіла вона. 

Я стиснула її пальці. 

— Не хвилюйся. Я поруч. Все буде добре. 

Її рука тремтіла. Коли настала її черга, вона повільно підійшла до Стаса. Він простягнув їй троянду, і вона взяла її обережно, ніби боялася зламати. 

Аня, Каріна, Адель — усі пройшли далі. Зйомки завершилися, і деяких дівчат запросили на інтерв’ю. Я чекала своєї черги, коли Стас підійшов до мене, майже непомітно. 

— Не засинай сьогодні рано, — прошепотів він. — О сьомій вечора будь готова. Я прийду. 

— Що? Навіщо? — я здивовано глянула на нього. 

— Сюрприз, — усміхнувся він і зник так само тихо, як і з’явився. 

Коли всі дівчата вже були вдома, я зібралася йти до себе, але Адель і Каріна покликали мене. Біля них стояли ще кілька дівчат. 

— Чекай, — сказала Адель. — Можна запитати? 

— Звісно. 

— Чому він подарував тобі цілий букет? У всіх по одній троянді, а в тебе… — вона кивнула на квіти в моїх руках. 

Я зітхнула. 

— Я розповіла йому про зраду. Про колишнього. Ми були разом п’ять років, а він… зрадив мене з дівчиною з нашої компанії. А потім зробив їй пропозицію. Стас… просто хотів підтримати мене. 

Каріна нахилила голову. 

— Це… дуже ніжно з його боку. 

— І дуже сміливо з твого, — додала Адель. — Розповісти таке перед камерами. 

— Я не шкодую, — відповіла я. — Це частина мене. І, здається, він це зрозумів. 

Я пішла до своєї кімнати, залишила букет на ліжку й вирушила на кухню по вазу. На півдорозі зустріла Ілону — вона готувала собі чай. Мабуть той який вона п'є щоб заспокоїтись. Вони принесла його з собою й тримає на верхній полиці, зазвичай хтось може його взяти з дозволу власниці й також собі приготувати коли нерви вже не витримують.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Як ти? 

— Втомлена. Але щаслива. А ти? 

— Нервуюсь. Все ще не можу повірити, що пройшла далі. 

— Ти заслуговуєш на це, — я торкнулася її плеча. — Ти добра, чуйна, допомагаєш всім. Ти - справжня. 

Вона подивилася на мене з вдячністю й уважно так щоб навсяк випадок не відкрити рани які тільки почали загоюватись запитала. 

— А тобі… ще боляче? Через нього? 

Я не одразу відповіла. 

— Трохи. Але вже не так. Рани загоюються. Повільно, але впевнено. 

Ілона кивнула. 

— Якщо що — я поруч. 

— І я, — усміхнулася я. 

У кімнаті я сіла на ліжко й подивилася на два букети. Один — як спогад. Інший — як обіцянка. Серце билося швидше. Усмішка не сходила з обличчя. Я вже не могла заперечувати: мені подобається Стас. Не просто подобається. Я закохуюсь. 

Ані не було — вона пішла щось перекусити бо за цілий день вона майже нічого не їла, бо хвилювалась через церемонію. Я перевдяглася в світлі джинси й м’яку кофту. Не знала, чого чекати. І тут — стукіт у вікно. 

Я підійшла, відчинила. Й майжне не закричала. Там був Стас. 

— Ти що тут робиш? — прошепотіла я, не вірячи очам.