Розділ 14

Я сиділа у своїй кімнаті, притихла, майже нерухома. На дверцятах шафи висіла моя сукня — ніжно-рожева, з м’якої тканини, що ледь мерехтіла у світлі лампи. Спідниця до колін, а шлейф — мов тінь мого хвилювання — тягнувся до самої підлоги. Я дивилась на неї, ніби на щось зовсім не моє. Як на роль, яку мені доведеться зіграти, хоча я досі не впевнена, чи хочу бути в цьому спектаклі. 

Щойно повернулась із зали, де ми з Аліною записували відеоповідомлення для Стаса. Режисери сказали, що це може вплинути на його вибір — що щирість у словах, емоції, відкритість можуть наблизити нас до троянди. Я довго думала, що сказати. І врешті вирішила не ховатися. 

Я розповіла про те, що сталося на яхті. Про поцілунок. Про те, як у той момент мені здалося, що час зупинився. Як я не хотіла, щоб він закінчився. І водночас — як не можу повірити, що це все відбувається зі мною. Що мені може пощастити. Що хтось, як він, може обрати мене. 

Я сказала йому, що боюсь. Що через одну ситуацію — ту, яку я досі не можу забути — мені важко довіряти. Що я не знаю, чи зможу побудувати щось справжнє. І що саме тому цей проєкт для мене — не просто гра. 

Двері прочинились, і до кімнати зайшла Аня. Вона виглядала трохи розгубленою, але усміхненою. 

— Ох, як же складно було придумати, що сказати в тому повідомленні, — зітхнула вона, дістаючи свою сукню. Вона була зовсім іншою — блискуча, зі срібними паєтками, мов нічне небо, всипане зірками. 

Я подивилась на неї й запитала: 

— Чуєш, Ань… А чому ти вирішила піти на цей проєкт? 

Вона засміялась, поправляючи сукню на плечах. 

— Ну, як і всі — знайти своє кохання, — сказала з усмішкою. — Жартую. Насправді — як і більшість, за популярністю. А ти хіба ні? 

Я опустила очі. 

— Я… взагалі випадково сюди потрапила, — тихо сказала й вийшла з кімнати. 

У візажистки було тихо, лише легкий шурхіт пензликів і запах пудри. Мені зробили вечірній макіяж — з акцентом на очі, трохи блиску від хайлайтера на щоках. Потім накрутили локони, які спадали на плечі, мов хвилі. Я дивилась на себе в дзеркало й кожного разу, коли погляд падав на годинник, серце стискалося сильніше. 

Наче хтось невидимий стискав мої ребра. Наче час — це не просто стрілки, а лезо, яке наближається до чогось важливого. Я боялась. Не сцени. Не камери. А того, що можу не почути своє ім’я. Що все, що я відчула — залишиться тільки в мені. 

Коли повернулась у кімнату, Аліна вже чекала, а Ані не було. Мабуть, також пішла, щоб їй допомогли з макіяжем. 

— Ну як ти? — запитала вона, сідаючи поруч. 

Я не змогла усміхнутись. 

— Мені страшно. Я не знаю, що буде далі. 

Аліна мовчки взяла мене за руку. 

— Я знаю, — сказала вона. — Але ти сильна. І справжня. І якщо він це побачив — то все буде добре. 

Я кивнула, але всередині все ще було тривожно. Як перед бурею, коли небо ще світле, але вітер вже змінюється. 

***

Ми стояли в одному ряду. Вперше — не розділені на групи, не розставлені по кутках. Просто поруч. Як на стартовій лінії, де кожна з нас — з власною історією, надією, страхом. 

Поряд зі мною — Ілона. Я глянула на її профіль, на спокій у її очах, і прошепотіла: 

— Можна я візьму тебе за руку? Дуже страшно… 

Вона кивнула, не сказавши ні слова, і стискала мою долоню так, ніби передавала мені частинку своєї впевненості. 

— Не хвилюйся, — сказала вона тихо. — Я вірю, що ми пройдемо далі. Спокійно. Ти заслуговуєш на це. 

Я посміхнулась, але всередині хотілось обійняти її. Показати, як сильно мені приємно, що вона поруч. Що вона розуміє. Що я не одна. 

На столі — дев’ять троянд. Одна вже в Ані. Сьогодні мають піти двоє. І я боялась. Не через те, що не зможу написати статтю. А, тому, що… я хочу бути поруч зі Стасом. Хочу ще раз відчути те, що було на яхті. Ту мить, коли світ звузився до його очей і моїх губ. Коли серце билося не від страху, а від надії. 

Я вже не просто цікавлюсь ним. Я вже починаю… любити. Потроху. Непомітно. Як весна, що приходить не з грому, а з першої краплі. 

І тут він заходить. 

У залі стало тепліше. Наче хтось відкрив вікно, і всередину увірвалось сонце. Його усмішка — спокійна, трохи втомлена, але щира — змусила мене забути, як дихати. Я хотіла підійти до нього. Просто бути поруч. Просто дивитись. 

— Я прослухав усі ваші повідомлення, — сказав він. — І мушу сказати: ви неймовірні. Кожна з вас. Ви відкрились, і я це дуже ціную. 

Пауза. Мить. І він каже: 

— Ася, можна тебе на хвилинку? 

Моє ім’я. Перше. 

Я зробила крок вперед, серце гупало, як барабан. Чи віддасть він мені троянду? Чи це просто розмова? Чи зможемо ми ще поговорити? Чи це буде коротко, формально, як прощання? 

Він відвів мене в іншу залу. Світло там було м’яке, тепле. Білі диванчики, троянди у вазах, легкий аромат жасмину. Я сіла, а він — поруч. Його очі — уважні, трохи сумні.