Розділ 13

Я ніяк не хотіла, щоб цей момент закінчився. Поцілунок ще жив у мені — теплий, уважний, той, що не потребував слів. Він залишився десь глибоко, як ніжний слід на шкірі, як пам’ять, що не стирається. Я ловила кожну секунду, ніби боялась, що вона вислизне, як пісок крізь пальці. Хотілось залишитись у цьому вечорі, в його погляді, в тиші між нами, де не було камер, очікувань, сценаріїв. Лише ми. Лише правда. 

Але реальність, як завжди, знайшла спосіб втрутитись. Аліна підійшла з камерою в руках, її кроки були обережні, голос — м’який, але впевнений: — Асю, тебе чекають на інтерв’ю. Треба записати твої враження. Я кивнула, хоча всередині щось протестувало. Я не хотіла говорити. Хотіла мовчати, залишитись у цьому моменті ще трохи. Але довелось встати, відірватись від тепла, від погляду Стаса, який все ще тримав мене, навіть коли я вже йшла. 

Інтерв’ю було коротким. Я говорила автоматично, не згадуючи головного. Камера ловила мої усмішки, але не бачила, що за ними. Аліна, як завжди, була професійною — не тиснула, не питала зайвого. Коли все закінчилось, вона сказала, що можу повернутись до компанії. І я повернулась. 

Стас сидів на дивані, поруч — його друзі. Хтось жартував, хтось обговорював щось буденне, але коли я підійшла, він одразу підвівся. Його очі зустріли мої, і я відчула, як щось знову прокидається. — Все добре? — тихо спитав він. — Так. Просто… трохи втомилась. — Сідай. Ми тут якраз згадуємо, хто з нас найбільше зганьбився на першому побаченні. 

Я засміялась. Атмосфера була легкою, теплою. Якщо спочатку, коли я їх побачила, все всередині тремтіло від нервів, то зараз не хотілось йти. Було затишно. Було по-справжньому. Ми говорили про дурниці, сміялись, ділились історіями, які не мали жодного значення — і саме тому були такими важливими. Я відчувала себе частиною чогось живого, справжнього, не постановочного. Але все колись закінчувалось, і сьогоднішнє побачення не було винятком. Ми почали прощатись із його друзями, і в повітрі з’явилась легка нотка суму, ніби хтось вимикав світло в кімнаті, де щойно було так тепло. 

Кароліна підійшла, обійняла мене тепло, щиро: — Я буду сумувати. Сподіваюсь, ми скоро знову побачимось. — І я, — прошепотіла я, відчуваючи, як щось стискається всередині. Її обійми були несподівано щирими, як обійми старої подруги, яку знаєш давно… 

Стас провів мене до машини. Йшов поруч мовчки, але в цій тиші було більше, ніж у тисячі слів. Ми не поспішали. Кожен крок був як продовження вечора. Коли ми зупинились, він нахилився до мого вуха: — Дякую тобі за приємний вечір. Його голос був тихим, майже інтимним. — Мені теж було добре… з твоїми друзями… і з тобою, — відповіла я, відчуваючи, як щоки заливає тепло. Це було майже зізнання. Майже. Але він зрозумів. Я бачила це в його очах. 

*** 

Я зайшла в дім вже пізно ввечері. На першому поверсі нікого не було, світло не горіло. Тиша огортала простір, як ковдра. Я обережно пройшла до своєї кімнати, намагаючись не збудити Аню. Сіла на ліжко, зняла прикраси, взяла піжаму і пішла у ванну. Теплий душ змив втому, але не емоції. Вони залишались зі мною — у кожному русі, у кожному подиху. Я заплющила очі й ще раз пережила той поцілунок. Його погляд. Його дотик. Його тиша. 

Коли повернулась, Аня вже сиділа на ліжку. Її очі були трохи сонні, але уважні. Вона тримала в руках чашку з чаєм, який вже встиг охолонути.  

— Я тебе чекала… заснула, але все одно чекала. Як все пройшло? Де ви були?  

— На яхті. І були його друзі.  

Я сіла на своє ліжко, витираючи волосся рушником. Аня простягнула мені плед, один з тих які ми завжди ділили в холодні вечори. Я вдячно усміхнулась. Про поцілунок я промовчала. Не тому, що соромилась. Просто… не хотілось ділитись. Це було щось моє. Щось, що хотілось зберегти всередині, як таємницю. 

— Ого, перше побачення і вже знайомство з друзями? Мої вітання.  

— Дякую… — я опустила голову на подушку. 

Вона також лягла назад у своє ліжко й укрилась таким самим пледом.  

— Я навіть хотіла написати тобі записку, якщо засну. Типу: “Розбуди мене, якщо захочеш поговорити”. 

 — Ти б ще серце намалювала.  

— Я думала про це, до речі. Але не хотіла, щоб ти подумала, що я надто сентиментальна.  

— А ти надто сентиментальна. 

— А ти надто мовчазна тиха й правильна. 

Ми засміялись. Тихо, щоб не розбудити інших дівчат які вже бачили третій сон.. Погляд ковзнув на квіти. Вони стояли на тумбочці, мов мовчазні свідки мого вечора. Я відчула, як втома накриває мене хвилею. Сьогодні було багато всього. І радість, і хвилювання, і ніжність. Тепер я просто хотіла спати. 

Аня ще щось хотіла сказати, але замість слів просто сказала:  

— Добраніч, Ась.  

— Добраніч, Ань. Дякую, що чекала.  

Вона посміхнулась мені, а потім закрила очі й заснула.  

*** 

Наступного дня нас усіх зібрали в залі. Всі одразу зрозуміли — зараз буде обговорення. Перше індивідуальне побачення сезону. І я — головна героїня цього ранку. Ілона сіла поруч і нахилилась до мене: