Розділ 6

Стас  помітив мене ще здалеку. Його усмішка була щирою, теплою, як промінь сонця після довгого дощу. Він підійшов ближче, обійняв мене, і тихо прошепотів: 

— Так значить, доля все-таки на моєму боці? 

— Напевно, що так, — відповіла я, не відсторонюючись. Його обійми були несподівано затишні. Мій страх і нервовість щезли за мить, наче їх ніколи й не було. Замість них — спокій. Той самий, якого мені так бракувало останні місяці. 

Стас відступив на крок, взяв мої руки у свої й уважно подивився: 

— Ти тремтиш. Тобі холодно? 

Не дочекавшись відповіді, він вже потягнувся, щоб зняти піджак, але я встигла його зупинити: 

— Ні-ні, все добре, — сказала я, трохи сміючись, хоч і сама не знала чому. — Я просто нервуюсь. 

— З чого б це? — усміхнувся він. 

— Хмм... навіть не знаю. Я вперше на шоу, де за мною слідкують камери, і кожен мій крок знімають. 

Вітер знову розтріпав моє волосся, і Стас ніжно прибрав пасмо, що вибилося з зачіски, за вухо. Його пальці ледь торкнулись моєї шкіри, і я відчула мурашки — чи то від вітру, чи то від його голосу, який звучав майже муркоче: 

— То, може, втечемо, щоб нас ніхто не бачив? 

Я подивилась в його очі — темні, як ніч, глибокі, як тиша після дощу. Хотілося просто зануритись у них і більше нічого не бачити. 

Я трохи помовчала, а потім, дивлячись на нього, сказала: 

— Пропоную зробити фото. Хоч я й не знаю, як далі складеться наша доля на проєкті й після нього, я хочу, щоб у нас залишилися хороші спогади, які ми можемо зафіксувати на фото. 

Я дістала фотоапарат миттєвого друку. Стас усміхнувся ще ширше: 

— Ти серйозно? Це чудова ідея. Я давно не робив таких фото. 

— Я теж, — зізналась я. — Але вони справжні. Їх не можна відредагувати, не можна стерти. Вони залишаються такими, якими були в ту мить. 

— А як ним користуватись? — запитав він, беручи фотоапарат у руки. — На що натискати? 

— Ось тут, — показала я. — Натискаєш, і через кілька секунд вийде фото. Тільки не рухайся, бо воно одразу друкується. 

Ми зробили два знімки. Один він залишив собі, інший — віддав мені. 

— Тепер у нас є доказ, що ця мить була, — сказав він, дивлячись на фото. — І вона була хорошою. 

— Я рада, що ти так думаєш, — відповіла я, ховаючи фото у внутрішню кишеню. 

— Я проведу тебе до зали, там уже всі зібрались, — додав він. 

Ми йшли мовчки, але тиша між нами не була незручною. Вона була спокійною, як після дощу. Коли ми підійшли до дверей, Стас зупинився. 

— Далі ти сама, — сказав він, усміхаючись. — Але я впевнений, ти впораєшся. 

Я кивнула, вдихнула глибоко й увійшла. 

Зала, до якої я зайшла, була наче з іншого світу. Простора, з високими стелями, прикрашеними кришталевими люстрами, що відбивали світло камер і створювали ілюзію вечірнього балу. Уздовж стін — великі дзеркала в золотих рамах, у яких відбивались ми всі, мов персонажі з фільму. Підлога — глянцева, темного дерева, така гладка, що каблуки ковзали по ній, змушуючи кожен крок звучати гучніше, ніж хотілось. 

У центрі — кілька зон для відпочинку: дивани кольору шампанського, крісла з оксамитовими подушками, столики з фруктами, водою, келихами, які вже хтось встиг наповнити. Камери рухались повільно, але невпинно, мов хижаки, що чекають на емоцію. Їх було багато — на штативах, у руках операторів, навіть одна, схована в квітковій композиції. Я відчувала, як кожен мій жест, кожен погляд — під наглядом. 

Мене охопило дивне відчуття: ніби я одночасно головна героїня і статистка. Я тут, мене бачать, але чи бачать справжню мене? Чи ту, яку я намагаюсь показати? 

Серце билося швидше, ніж зазвичай. Я намагалася дихати рівно, але легені наче стискались. В голові — хаос: думки про те, що скажу, як виглядаю, чи не занадто нервую. Я відчувала, як піт виступає на долонях, і стискала пальці, щоб не показати хвилювання. 

Я підійшла до диванчика, де сиділа Аня, і привіталась. Вона відповіла тепло, з легким усміхом. Вероніка сиділа трохи осторонь, мовчазна, але уважна. Поруч були ще троє дівчат. Я вирішила не зволікати: 

— Привіт, я — Ася. 

— Ілона, — відповіла перша, з каштановим волоссям і білим платтям. 

— Каріна, — сказала друга, з світло-коричневим волоссям і пишною білою сукнею. 

— Люда, — додала третя, блондинка в жовтій сукні. 

Їхні голоси звучали впевнено, але я помічала дрібні ознаки хвилювання: як Каріна поправляє сукню, як Люда поглядає на камери, як Ілона стискає келих. Ми всі нервували, просто кожна по-своєму. 

Я хотіла налагодити з усіма хоча б нейтральні стосунки. Не люблю конфлікти. Дівчат прибувало все більше. Деякі одразу знайомились, інші мовчки сиділи, лише іноді приєднуючись до розмови. 

Разом з Анею ми брали щось з їжі та води зі столу — не хотілось сидіти голодними. Я обрала виноград і мінералку, намагаючись не розмазати помаду. Камери не припиняли знімати, і кожен рух здавався надто публічним. Я намагалася не звертати уваги, але це було складно. Відчуття, що тебе постійно оцінюють, що кожен твій погляд, усмішка чи пауза можуть стати частиною ефіру — це тисне. Я ловила себе на тому, що навіть дихаю обережно. 

Час від часу дівчат кликали на інтерв’ю. Коли покликали мене, я трохи занервувала. Зал для інтерв’ю був окремим — з темним фоном, м’яким світлом, яке падало на обличчя, і одним стільцем 

Я сіла на стілець й мій редактор яка стояла за камерою а поряд із нею ще декілька людей знімальної групи запитала: 

— Що думаєш про холостяка? — запитала редакторка, нахилившись трохи вперед. 

Я ковтнула слину, намагаючись не виглядати занадто напружено. 

— Він симпатичний. Добрий. Але… — я зробила паузу, — ми ще майже не знайомі. Сподіваюсь, що з часом ми зможемо краще пізнати одне одного. 

Вона кивнула, не відводячи погляду. 

— А як щодо дівчат? Є хтось, хто справив враження?