Розділ 2

Ще не встигло раннє сонце пропустити свої промені через штори в моїй кімнаті як я вже була на ногах. Я вирішувала в чому одягтись на роботу. Ще вчора в мене були думки, що досить сидіти вдома, правду казала Оля, досить сидіти й думати тільки про вчинок Макса, треба жити це життя, а не проґавити його! 

Попередив керівника що я більше не буду працювати з дому й повертаюсь в офіс, що вона оцінила досить добре. Я швидко одяглась в легку рожеву сукню, поки погода ще дозволяє, бо осінь вже на дворі й вже починає холоднішати, а останні теплі дні ще хочеться відчути на повну.  

По дорозі на роботу я швидко заскочила за ранковою кавою я подивилась в дзеркало в кав'ярні. На мене з відображення дивилась досить гарна жінка з синіми очима на які мама завжди що вони схожі на справжнє море й світло каштановим трохи неслухняним волоссям. 

Й один його вчинок  зміг зламати мене на тисячі маленьких шматків? 

Ця думка просто з нікуди з'явилась в мене в голові. Я все своє життя думала що мене нічого не може зламати, що я сильна й непохитна, я взагалі рідко коли плакала навіть одного разу я якось сильно вдарилась коли впала з велосипеда я пролила лиш дві три сльозинки, а тут... 

А тут я впала у прірву від вчинку людини яку цінувала майже найбільше у своєму житті.  

Й справді кажуть що найболючіший удар нам нанесуть ті кого ми найбільше любимо.  

Але треба йти далі. І я йду, і сподіваюсь що одного разу ці душевні рани таки загоюються що я навіть не побачу їх слід. 

Повільно крокуючи до роботи я все повторювала наче молитву що колись все буде добре треба тільки ще трішечки почекати. І я буду чекати. Чекати що колись я зможу жити так що не буду думати чому зі мною так вчинили? Що не всі чоловіки такі й що одного разу я знайду своє щастя, й це щастя.  

***

Вже на роботі мене привітали двоє моїх колег з поверненням на роботу. Наче я була у якійсь відпустці або вони просто не знайшли інших слів які можна було б мені сказати.  

Залишивши сумку на своєму стільці я подивилась на мій стіл який за час моєї відсутності покрився пилюкою, а так, все інше лишилось так само як я й лишила: маленькі листочки на яких я писала заголовки до своїх статей або все що мало входити в саму статтю, недалеко від комп'ютера була металева сітка на якій я кріпила пам'ятні фотографії з колективом. Я сама не помітив посміхнулась. 

Чому? 

Не знаю. 

Як тільки я закінчила прибирання на своєму робочому місті мене покликала до себе керівник. Чомусь на мить мене охопив страх, але він швидко пішов зрозумівши, що я не зробила нічого страшного.  

В кабінеті в Юліани Анатолівни було світло завдяки ідеальному розміщенню вікон тут майже до вечора ідеальне природне освітлення що придає якусь атмосферу цьому кабінету, не можу сказати що хорошу, але й не погану. Зазвичай все залежить від її настрою. 

-Знаєш чому я тебе покликала? - спитала вона знімаючи свої окуляри та протираючи їх. 

-Ні - чесно відповіла я, бо не маю бажання вгадувати чому ж саме я тут. 

-Я хочу поговорити про твою статтю. Вона вийшла досить непоганою - якщо перекласти з її мови слово “непогана” означає майже ідеальна, адже як вона завжди каже всім: “ідеальності не буває, її завжди можна покращити”. 

-Дуже дякую - стримано відповіла чекаючи що саме вона ще скаже. 

-Навіть сидівши вдома ти вмієш писати таке, щоб кожна людина перейшла саме на твою частину статті, це треба мати великий досвід, щоб так робити. 

-Я ж казала що ви не пожалкуєте якщо візьмете мене на роботу. 

Юліана кивнула. 

-І про що плануєш писати далі? Може світські хроніки? Чи щось політичне? Мода? 

-Я ще не знаю, от як знайду щось таке що зацікавить читача з перших слів те й виберу - мій принцип в роботі це завжди писати правду й нічого крім правди, але оскільки частіше за все журналісти додають “яскравості” своїм роботам то це не викликає довіри в читачів не важливо чого саме, паперових журналів, електронних чи якихось новинних каналів яких з кожним днем все більше. Людям кортить дізнатись правду і я намагаюсь їм її дати.  

На цьому наша розмова й закінчилась і я знову повернулась до свого місця думаючи про що саме писати. Минулого разу я зупинилась на моді й що встигло трапитись там за минулий тиждень, а тепер... 

А тепер навіть не знаю... 

На годиннику вже був обід я мій смітник вже був повний зім'ятим папером. На жаль всі ті варіанти були відкинуті як тільки я закінчувала їх писати на папері, деякі навіть не встигла дописати до кінця й так розуміла що це не найкращі варіанти. 

Голова вже боліла від всіх цих думок, а ще від бажання щось поїсти. Тут я чую що на телефон прийшло якесь повідомлення на пошту. Відкривши його я зраділа що сиджу, бо якби стояла точно впала б прямо на підлогу. Там було написано, що її анкету прийняли на розгляд.  

Спочатку мій мозок не розумів яку саме анкету, але потім коли вже шок відпав я згадала, та сама анкета яку я заповнювала разом з дівчатами. Перше що я хотіла це негайно видалити свою анкету або якось подзвонити та сказати, щоб її не розглядали, але я не знаю як.