Пролог

Сидячи за робочим столом я намагалася закінчити статтю яку маю відправити сьогодні ввечері на розгляд і паралельно молилась, щоб її схвалили, адже ще одну безсонну ніч за редагуванням я не витримаю. Тримаючись за голову я дописала останні слова й відправила матеріал на розгляд. Підіймаючись зі свого місця я помчала на кухню, щоб знайти якісь ліки від голови.  

Я вже більше місяця сиджу вдома й майже нікуди не виходжу, добре, що хоч працювати можу з дому, бо інакше мене б давно звільнили. Знайшовши необхідні ліки я швидко їх випила сподіваючись що вони мені допоможуть. Не маючи чим зайнятись я вирішила собі щось приготувати поїсти. Вже обід, а я нічого не їла з вчорашнього вечора. Так це не нормально. але я просто не хочу. Для мене зараз стало звичним харчуватися хоча б раз у день і то тільки тоді, коли знаходжу в собі хоч трохи мотивації або бодай усвідомлюю, що організму потрібно їсти. 

Не довго думаючи, що саме мені б приготувати я відкрила пакет з макаронами й дочекавшись поки вода закипить висипала їх у каструлю й коли вони вже були готові я додала трохи тертого сиру для смаку. Поки я старалась вже закінчити свою порцію я дивилась історії людей й знайомих в соціальних мережах: хтось збирався на море, а хтось звідти повертався, хтось хизувався новими покупками. Все було як зазвичай поки на екрані не з'явилось відео від якого хотілось вити від болю, а телефон викинути у вікно. 

-Чорт забирай! Й чому саме зараз! - в очах почали з'являлись перші сльози які потроху сповзали по щоках.  

На тому відео яке розбило мені серце було знято як мій колишній хлопець зробив пропозицію своїй дівчині після якихось пів року стосунків. А наші тривали майже п'ять років...  

П'ять років без жодного майбутнього... 

Зрозумівши, що якщо я й далі буду це все дивитись мені краще не стане я залишила телефон й старалась знайти чим би зайнятись, щоб не думати про це. Зробивши всі хатні справи я стала роздивлятись свою квартиру, тут рідко коли щось змінювалось, більшість речей навіювали спогади про Макса. П'ять років, п'ять чудових як я думала років, вони були наповнені чудовими та щасливими моментами, я очікувала що ми зробимо наступний важливий крок у наших стосунках, побудуємо сім'ю й у нас буде ще більше щасливих моментів, але доля вирішила інакше... 

На жаль скільки б я не старалась відволіктись все одно думки повертались до того відео. Я перемила всю квартиру, щоб спробувати себе відволікти, але це допомагало лише на мить. Коли я вже втомлена впала на диван роздався телефонний дзвінок. Відкривши очі я стала шукати звідки лунає звук. Знайшовши його я натиснула на зелений круг на екрані. 

-Привіт Оль -  привіталась я знову сіла на диван - щось трапилось?  

-Ти ще й питаєш?! - сказала вона так голосно що я відсмикнула телефон з вуха - Ти хіба не бачила що він виставив в інтернет? 

-Бачила Оль бачила - трохи стомлено відповіла я - ну що сказати гарне відео, на жаль про людей на ньому таке сказати не можу - я бачила що вона хоче ще щось додати, але я не дала їй далі вести розмову у цю сторону - але давай не про це я й так намагаюся викинути його зі свого життя. 

Хоч я й намагалась говорити спокійно й без емоцій, але Оля почула як мій голос трохи затих. Мені все ще боляче про це згадувати, а розмовляти ще важче. Мене наче розтоптали, витягли з мене серце й поставили натомість камінь який замість того щоб згасити біль зробив його ще сильнішим. 

-Ась - голос Олі став м'якішим наче мати говорила до маленької дитини яка от-от заплаче - ти вже більше місяця сидиш вдома й нікуди не виходиш. Ти кажеш що хочеш викинути його зі свого життя, але таке відчуття що ти зараз своє життя викидуєш - вона мить замовкла розмірковуючи що краще сказати - може ти вже вийдеш зі свого сховища?  

-Я й так виходжу - я розумію, що Оля старається не дати мені впасти й остаточно не закритись, але як б я не намагалась я не можу це подолати. 

-Те, що ти виходиш до магазину й додому ще не означає, що ти живеш повноцінним життям і спілкуєшся із соціумом. Я тебе прошу давай сьогодні кудись підемо, в кафе, клуб, просто прогулятись, неважливо куди головне, щоб всі разом: ти я й Маша. 

Я трохи помовчала обдумаючи її слова. Так я хочу кудись вийти, але ще не готова. 

-Вибач, але я все ще не готова - єдине що я змогла відповісти. Ніякої причини, ніякого виправдання просто сказала як є. 

Оля ж відповіла: 

-Гаразд, але хоча б дзвони, розповідай нам все що хочеш, не важливо в яку годину тільки знай ми тебе завжди в усьому будемо підтримувати. 

-Дякую, обов'язково так й буду робити. 

Очі стало пекти від сліз, Оля й Маша завжди були на моєму боці завжди підтримували й ніколи не кидали в скрутну мить. Й в таку так само, вони могли прийти до мене просто поговорити, щоб я не була одна, але разом ми вже давно нікуди не збирались. Я б хотіла чесно, але сил поки нема... 

Та під вечір витримка остаточно зрадила мене. Інтернет став схожим на поле бою: у стрічці безперервно миготіли вітання для Макса. Його друзі, знайомі, навіть деякі люди, яких я ледве пам'ятала, щиро раділи його “новому щастю”. Вони залишали коментарі, ділилися відео, постили фото з вечірки. Кожне “Вітаємо!” било по мені, наче нова хвиля болю. 

Я намагалася не звертати уваги на це: вимила посуд, переставила книги на полицях, навіть ввімкнула музику, щоб заглушити думки. Але все це допомагало лише на кілька хвилин. Усередині мене назрівало відчуття, ніби я задихаюся в чотирьох стінах. 

Я вже не могла сидіти мовчки й тікати від світу. Нехай це лише маленький крок, але він був потрібний мені більше, ніж будь-коли. Я взяла телефон, довго вагалася, вдивлялася у список контактів. Пальці тремтіли, але зрештою я натиснула, на ім'я Олі. 

-Оль.. - мій голос був тихий, але всередині щось відтануло - знаєш, я все-таки передумала. Не хочете завтра кудись піти? Може, у кафе... чи просто пройтись?  

У слухавці на мить запала тиша, а тоді почувся радісний вигук подруги. Її щирість і тепло торкнулися мене сильніше, ніж я очікувала. І вперше за довгий час я відчула, що можливо завтра справді буде трохи легше.