Розділ 1. Холодно. Глава 1. День перший.

Яскраві, теплі проміньчики сонця спадали на ліжко, у якому так спокійно й тихо спала молода дівчина, з дитячим обличчям і таким не дитячим характером... Її волосся було схоже на коріння дерев... Таке ж темне, міцне і довге. Сіро-блакитні очі. Глибина яких - океан. Рівний маленький ніс. Густі, темні брови. Не тонкі, але й не пухкі губи, щось посередньо. Гладка шкіра лиця. Ямочка на щічці. На одній, зліва. Ледве помітні ключиці. Тонкі руки. Довгі пальці. Стрункі ноги. Несильно вузька талія.
Звичайна дівчина підліток.
   Роздався звук будильнику: *дзен дзелень, дзен дзелень*
—Ще п'ять хвилин...  — Промовила дівчина.
І продовжила переглядати свій сон. А снилося їй, мабуть, щось дуже добре й тепле... Не хотілося переривати цей сон через клятий будильник. Пройшло п'ять хвилин. Будильник задзвонив знову: *дзен дзелень, дзен дзелень*
—Господи! Годі! Заткнись! — Із заплющеними очима дівчина намацала телефон, на якому вимкнула ненависний будильник, супроводжуючи це все роздратованими криками.
    На крики прийшла матір, яка готувала сніданок на кухні. Жінка приблизно тридцяти п'яти років, середнього зросту. Кудряве, каштанове волосся трохи нижче плеч. Гарна зовнішність, яку перейняла дівчина у матері. Та сама гладка шкіра без жодного прищіка, як і в доньки. Блакитні очі, як небо... Рівний ніс. Тонкі вуста. Тендітні брови. Ямочки на щічках. Гарна фігура на її вік.
—Емма, вже час прокидатися... — Сказала мама на ім'я Габріелла.
—Я вже не сплю! — Роздратовано відповідає дівчина.
—Сніданок чекає тебе на кухні. В тебе не так багато часу. — Промовляє мати.
      " Мабуть, сьогодні все зміниться... Сьогодні день змін, я це відчуваю... " Думала про себе Емма. Стоячи перед дзеркалом вона розчісувала своє довге і густе волосся. Зробивши ранкову рутину, почистивши свої білосніжні зуби, вмивши своє чисте лице, прийнявши душ, Емма спустилася вниз, на перший поверх їхнього затишного дому, на кухню. Кімната була в світлих відтінках, великі вікна через які сонце освічувало кімнату так, що і не потрібно було зайве світло. Ну круглому обідньому столі стояв сніданок. Як зазвичай. Омлет з двох яєць, ломтик хлібу, якась помідорка і сосиска. Найкращий сніданок який могла собі уявити дівчина. Приємний аромат стояв на всю кухню і навіть за її межами, спускаючись сходами Емма його чула.
   — Дякую за сніданок! — Сказала вона матері, яка знаходилася біла плити, продовжуючи щось готувати.
— Смачного. — Відповіла мама.
Почавши трапезу, дівчина шматочок за шматочком з'їдала улюблену їжу. Коли відчуття голоду пройшло - вона зупинилася. Залишки їжі в цій сім'ї викидати було не прийнято. Усе віддавалося Малині - собаці, двухрічному золотистому ретриверу. Коли Емма, або хтось з батьків її годували, та стояла поруч виляючи хвостиком і чекаючи на команду " можна". Як і зараз, віддавши усе собаці, дівчина дала їй команду: 
— Малинка, можна! — Дівчина, погладила собаку. Після чого, пішла збиратися. Сьогодні важливий день.
      — Ось і все... — Зморено сказала дівчина, закидаючи останню річ в чемодан. Закриваючи свою валізу, вона думала як буде відпочивати цим літом. Сьогодні тільки перший день, але час летить так скоро... Ще стільки всього треба встигнути за канікули, які щойно розпочалися... 
— Емма, потяг вже за годину, нам треба виходити. — Сказав серйозний батько, коли увійшов у кімнату, звичайно без стуку.  
— Вже виходжу, тату. — Швидко відповіла донька.
Сильний чоловік, високого зросту, років тридцяти п'яти. З сильними мужніми руками і підкачаним пресом. На ім'я - Джон.
Блакитні очі - в них сімейне. А густі брови донька перейняла саме в батька. 
Взявши валізу доньки у свої сильні руки, Джон спустився сходами на перший поверх, де разом із Габріеллою вони чекали доньку. 
    Відчуваючи дивні почуття, дивлячись в останній раз, за найближчі декілька тижнів, на свою кімнату, Емма виходить з ней і спускається вниз сходами. Узявши сумку в руки, вона вийшла з дому разом із батьками. Чекаючи на таксі, вони розмовляли про погоду, нічого нового, звичайні пусті розмови, але і без цього ніяк...
     Таксі приїхало, узявши Малинку на руки, вона сіла на заднє сидіння разом із мамою, поки батько завантажував їхні залізи до багажнику. Таксист, як не дивно, був мовчазний, тож поїздка пройшла спокійно, в тиші. Хоча ні, в машині грала якась музика, яка заспокоювала Емму перед від'їздом. Під музику було легше відкинути хвилюючі думки і зосередитися на хорошому.
       Час - на пів одинадцяту. Родина стоїть на пероні, очікуючи потяг який має прийти з хвилини на хвилину. Їздити до бабусі та дідуся і село в перший день літа - сімейна традиція на протязі багатьох років, мабуть, із самого народження Емми, а може її початкок був навіть задовго до її народження, вона не знає точно, але обов'язково спитає у батьків про їхню давню традицію...
       — А скільки нам ще їхати? — Кожен раз, ніби вперше їде до родичів, питає Емма. 
— Як зазвичай, чотири години. — Спокійно, без якої-небудь роздратованості відповідає батько. Він розуміє її, як ні хто інший. Сам такий був і її віці - не звертав на таке уваги, бо фокус його уваги був на іншому, тож доводилося усе по декілька разів перепитувати.
      Друга година в потязі, становиться дуже сумно... Мати читає книгу про кохання, звичайний, класичний роман. А батько п'є малиновим чай, його улюблений, та їсть печиво. Аромат чаю наповнив купе. Емма сиділа й думала дивлячись у вікно, чи сподобаються бабусеві та дідусеві її подарунки, що вона для них приготувала заздалегідь... Для бабусі вона зшила сукню, таку, гарну, нарядну, не на кожен день, світло лавандового кольору, із білими рюшами, все як подобається бабусі. А для дідуся вона приготувала сорочку, також зшиту власноруч. Вона була темно-зеленого кольору, як і любить дідусь.
    Швейна справа - справа усього її життя, так думала Емма. Шити почала в дев'ятому класі, коли вдома з'явилася швейна машинка. Батько знав як донька хоче шити, тож купив її на новий рік для своєї доньки. Радості не було межі. Вона стрибала від радості, після чого дякувала міцно обіймаючи батька та мати. Зараз же, вона навчається на швейному напрямку в коледжі. Закінчила перший курс. Вона любить навчання, але не занадто, як будь-який нормальний підліток вона може й прогуляти пару, і не здати домашку. Це нормально. Головне, гарно навчатися і розуміти що тобі це подобається. Без перебільшень.
   — Приїхали. Виходимо з потягу, шановні. — Сказав заморений роботою провідник.
Сім'я вийшла на залізничному вокзалі, де їх мав зустріти дідусь - Василь. Старий чоловік, років так шістидесяти. Зовнішність схожа на його сина - батька Емми, тобто - Джона. Вони як дві краплі води, тільки дідусь трохи старший, буквально, як і сама Емма зі своєю мамою - Габріеллою.
       — Ось він, я його бачу. — Йдучи пероном і роздивляючись навколо сказала Габріелла. Побачивши дідуся, сім'я почала радісно махати йому руками й йти на зустріч трохи швидше. Емма не бачила дідуся рік, на відміну від батьків, які їздили до родичів і село у відпустку взимку, в той час, коли Емма була в гостях у родичів матері, в Італії. Дуже скучила. І ось, залишаються лічені кроки. І вона вже у його обіймах.
 — Привіт, онученько. — Промовив літній чоловік, обіймаючи її у відповідь.
 — Привіт, я за тобою скучила... — Відповідає Емма.
Батьки також привіталися із дідусем Василем.
Після чого, узявши валізи вони сіли до старої автівки дідуся. Здавалося, що ця машина от-от розвалиться, їхати на ній було страшно. Насамперед, машина стара, так, але дідусь за нею слідкує і вона служить йому вже далеко не перше десятиліття.
    Приїхавши додому дідуся та бабусі, Емма із батьками зайшла до хати. Це була старенька, трьох кімнатна, одноповерхова, сільська хатка. Маленька - але місця усім вистачало. Пройшовши на кухню, дівчина побачила бабусю, яку так саме не бачила близько року. Зрадівши вона до неї підбігла й обійняла. Без зайвих слів. Бабуся Надя була п'ятидесяти річною жінкою. Коротке, освітлене волосся до плечей. Зелені очі, як ліс. Виразні веснянки, що робили її особливою. Навіть у такому поважному віці, вона виглядала бездоганно, добре слідкувала за собою й була неймовірно красивою. Дівчина завжди захоплювалася своєю бабусею.
     — Проходьте, дітки. Не стійте в дверях. — Промовляла Надія, запрошуючи рідних на кухню, за стіл.
 — Я приготувала твої улюблені пиріжки із вишнею. — Промовляє із теплотою бабуся до онучки.
 — Дя..кую... Це.. Ду..же сма..чно. —Дякувала онучка бабусі, пережовуючи пиріжок. Їй було дуже приємно, що бабуся, не дивлячись на те, що вона до неї приїздить дуже рідко, все-таки пам'ятає її смаки.
— Як ваші справи? Розповідайте, діти. —Спитав дідусь у Габріелли та Джона.
— Все по трохи. А ваші? — Коротко відповідає Джон. Не те щоби він не хотів розмовляти із батьком, зовсім ні, скоріше навпаки. Але просто немає чого розказати, дійсно, нічого нового, все стабільно. Мабуть це й добре.
— У нас все добре, ось чекали на ваш приїзд. — Каже Василь.
— Чи на довго ви до нас цього разу? — Питає Надя. Ні, вона не переживає що вони будуть їхніми гостями задовго, зовсім ні. Просто цікавиться, по-доброму.
— На два тижні, потім треба буде й до моїх батьків з'їздити. — Відповідає, також, із теплотою Габріелла.
— Так мало... Але й це добре. — Каже Надія, із трішечки розчаруванням.
      Трохи пізніше, всі зайнялися своїми справами: Мама допомагала бабусі на городі. Цього року вродила гарна полуниця. Приємний запах лунав серед грядок городу. Емма допомагала бабусі та мамі, доки їй не сказали відпочити, погуляти селом. Вона пішла помити руки від землі, що траплялася іноді на ягідках полуниці, що вже перестигла та торкнулася землі. Після цього, ретельно витерши руки рушником, вона пішла на двір. На дворі було безліч різних квітів, що бабуся із дідусем висаджували завжди разом. Це їхнє спільне хоббі. Яблуня, що росте біля паркану. Гарненька доріжка із плитки, від паркану - до самої хати. Біля хати був гараж, у якому дідусь завжди ремонтував машини - це його робота, він - автомеханік. Проходячи повз гаражу, Емма почула дивні звуки, заглянувши усередину, вона побачила батька, що допомагав дідусеві із роботою, і самого дідуся, що робив свою роботу. Наразі вони фарбували стареньку сусідську машину, вона пам'ятає її ще з дитинства. Аромат фарби стояв на увесь гараж, аромат приємний, але різкий... Вона не питала чи потрібна їм допомога, вона знала - це чоловіча робота, до якої її не допустять, навіть, якщо б вона дуже хотіла. Дідусь і батько навіть не звернули на неї уваги, так сильно були зайняті роботою.
   Емма йшла доріжкою до місцевого саду, раніше усі підлітки, що приїздять до бабусь та дідусів на літо приходили туди. Так було й цього разу. Підійшовши до входу, вона побачила декількох підлітків, деяких вона знала. 
 — Емма, привіт! — Привіталася дівчина, що була давньою подругою Емми - Віка. 
 — Привіт, давно не бачилися! — Привітався хлопець, що також був другом Емми - Микита.
 — Привітик, я рада вас бачити. — Дійсно радіючи, із посмішкою на лиці, відповіла Емма.
  — А ви..? Я вас тут ніколи не бачила... — Спитала вона у двох хлопців, яких дійсно раніше не бачила.
  — Я Денис, приємно познайомитись. — Відповів хлопець.
  — А я Євген. — Сказав своє ім'я інший хлопець.
   — Дуже приємно, мене ви вже знаєте як звати. Я так розумію, ви - браття? — Промовила дівчина. Їй було цікаво дізнатися, що це за люди і що вони тут забули. Це її рідне село, вона приїжджає до бабусі та дідуся із самого дитинства, а їх тут жодного разу не бачила.
    — Так, ми браття. — Сказав Денис.
    — Наші батьки нас привезли сюди до родичів. Ми тут вперше. — Сухо відповів Євген. Від його голосу в неї пішли мурахи по шкірі. Такий, спокійний, але водночас серйозний та грубий тон.
  — Зрозуміло. — Коротко відповіла Емма.
Добре провевши час із друзями, Емма вирішила, що вже час йти додому. На годиннику вже десята година вечора, пізно, але в селі спокійно, тож батьки не переймалися, і навіть не дзвонили дівчині.
Усі друзі жили в іншому кінці села, а ті, що живуть поряд ще не приїхали. Йти самою по темноті було страшно, навіть дуже... Вона попросила когось з хлопців провести її. Погодився лише один. Євген. Попрощавшись з іншими, вони вирушили в сторону хати дідуся та бабусі. Йти потрібно було близько двадцяти хвилин. Йти самою по темноті страшно, моторошно. Йти з ним - ще страшніше...
   Насамперед, її страх був не виправданий. Євген нічого страшного не зробив для того, щоб його боялися. Можливо це були лише внутрішні переживання, що щось може піти не так... Шли вони в тиші. Минуло вже декілька хвилин, ніхто з них не промовив й слова. Поки вони йшли, весь час вона здавалася питанням: Чому він мовчить? Хто він такий? Звідки він приїхав? Чому він погодився її провести? Чому її тіло так реагує на його голос? І чому ж він такий... А який він..? Хотілося б їй знати...