Холодний Яр

Сашко підстрибнув і ударив найвищого хулігана лобом  у перенісся. Щось хруснуло, високий заточився і став падати, ось так, «на Адессу» його! Інші розгубились, чого і треба було.  Тож Сашко схопив незнайомку за руку і рвонув щодуху геть, поки гопота не оговталась. Дівчисько була не спортсменкою, але небезпека додавала їй сил, вона не відставала від Сашка, та видно було – на довго ї не вистачить. А позаду відразу чувся гомін погоні.

Куди тепер?! Кругом ані душі, і тут вже кричи-не кричи все марно, ніхто не вийде з хати о четвертій ранку на допомогу. А якщо бандити доженуть, то точно вб’ють, подумалось Сашкові. Якби він був сам втекти від десятка розлючених, під заправлених алкоголем гопників було б нескладно. Та врятована дівчина уповільнювала його, тому думати куди бігти треба було швидко. До найближчого відділку поліції ще біс зна скільки, не добіжать. Нарватись о цю пору на патруль – занадто велике щастя, годі й надіятись. А між тим дівчина бігла все повільніше, а відстань між бандою ставала все меншою.

І тут Сашка осяяло – зовсім поруч було місце. Місце, як пояснював Сашкові дядько СБУшник, батьків брат, то такий портал, потрапивши куди зникають люди. А потім повертаються – живими не завжди. Їх знаходять в підвалі п’ятиповерхівки за три квартали звідти. В підвалі стоїть сигналізація на такі випадки, потім спеціальний підрозділ СБУ з тими людьми працює, щоб не розголошували. І як казав дядько Клим такі портали чи не в кожному місті є. Люди кажуть, що портал може закинути їх на сусідню вулицю, в море, в пустелю, або в минуле – куди завгодно, але повертає завши в одне місце.

Так шо, якщо задуматись, то потрапити в портал не так вже й погано, принаймні шансів вийти звідти живим куди більше, ніж після бійки з бандою. Ці уроди весь мікрорайон в страсі тримали, били і калічили кого заманеться. А Сашко, знову ж таки, якби був сам, ще якось би може й розпитляв ситуацію, але з дівчиною – не вийде.

І вже не вагаючись хлопець рвонув в сторону вулиці Тепличної, там десь біля перехрестя з провулком Щедріна було попелище поросле бур’янами,  ото того попелища ще малим дядько наказував сторонитись і не забрідати туди ні самому, ні з друзями.

Він з незнайомкою майже добіг до кінця Тепличної вулиці, аж поки не побачив чорну щербатину в кінці вулиці із жилих дворів. Той чудернацький забіг супроводжувався собачим гавкотінням і матюками гопоти, що бігла ззаду. Теплична вулиця тому й була тепличною, що з одного боку вулиці стояли покинуті теплиці і парники, з вибитими шибками і смачною амброзією. А закінчувалась вулиця обривом, з поворотом на тупик Щедріна. З того боку вулиці де були житлові будинки приватного сектору, там де мав бути останній будинок зяяла темнота. Ну от якби спеціально не придивлявся то може й не помітив би – а так, вже бо й світати починало, а перехрестя ніби затуляла тінь від розлогого дерева, та тільки ніяких дерев там не було.

Незнайомка різко загальмувала, її дихання скидалось на хрипіння загнаного коня, дівчина встала оперши руки на стегна, нахилилась, зігнулась, сховавши обличчя за розкудланими патлами. Сашко теж тяжко дихав, ноги гуділи, в грудях пекло, та часу на відпочинок не було. Тупіт і матюки були все ближче, бандюки наближались не ховаючись, навмисно наганяючи на своїх жертв страху.

А тому Сашко схопив незнайомку за руку і потягнув в чорнильну тінь згарища.

- Ти потерпи, - не обертаючись сказав дівчині, і більше нічого не встиг додати, бо перечепився і впав, та й потаскав незнайомку за собою.

Земля під ногами раптом нахилилась і втікачі покотились, хрустячи гілками і кущами. Аж поки Сашко не гепнувся боком об щось тверде – хіба вночі розбереш, на що налетів, а зверху на нього впала незнайомка, буцнувши незрозумілою частиною тіла хлопця по голові. Та ще й так невдало – прямо у висок. Від удару в очах полетіли зірочки, і Сашка аж ніби занудило.

Очі він вже відкрив від того, що чиїсь холодні пальці безцеремонно мацали його голову. На дворі значно посвітліло.  Стало ясно що він лежить під деревом – судячи по корі ялинка чи сосна.  Поруч була якась дівчина, вона оглядала його голову.

- Ти хто? – бовкнув перше що прийшло на ум Сашко.

- Танька. Ми разом тікали, забув чи що? Ти мене врятував.

- Так тебе Танька звуть, - нарешті він пригадав, що йшов з нічної зміни додому, почув гомін і крик, кинувся на допомогу, і побачив як стадо гопоти обступило цю дівчину. А він герой поліз її рятувати. А потім вони бігли з нею. Таак, а потім?! – Ти чого поночі швендяєш сама?

- Я з хлопцем посварилась, - з винуватими нотками в голосі мовила Таня. – Знаю що дурню вчинила, треба вже було до ранку у нього пересидіти. А так, якби не ти, не знаю що вони б зі мною зробили. А тебе як звуть?

- Сашко.

- Ти знаєш куди ми забігли?

Сашко озирався, і не впізнавав місцевість. Та й хто зна, куди можна було забігти, у страху очі великі. Навколо були сосни, земля під ногами полого йшла вниз – Сашко з Тетяною були десь на середині пагорба, вся місцина заросла папороттю і лопухами. Десь в кущах співав птах, зуділи комарі – ні собак, ні машин, нічого не чутно було.

- В парку десь, - вирішив він. – Ти ціла, йти зможеш?

- Ноги болять, і боки, - усміхнулась дівчина.