~ Глава 11 ~

Саша стояла перед дзеркалом, напружено дивлячись на подряпані слова. Вони ніби пульсували на склі, оживаючи її свідомості. Кожна літера ніби випалювалася всередині, залишаючи гарячий слід.

"Тепер твоя черга."

 - Моя черга? - прошепотіла вона, відчуваючи, як голос тремтить. - Що це означає?

Але відповіді не було. Тільки тиша навколо та наростаючий тиск усередині. Якоїсь миті їй здалося, що у відображенні дзеркала майнуло щось чуже. Неясна тінь, що дуже швидко зникла, щоб її можна було розглянути.

Саша відступила на крок, але не встигла відвести погляд, як у повітрі довкола неї почав наростати дивний шум. Ледве вловимий, як далекий вітер чи шелест листя.

Шепіт.

Спочатку вона подумала, що це просто гра її уяви, але звуки ставали все виразнішими. Це були слова, тихі, ніби шепотіли їй прямо у вухо.

 -  Ти запустила коло. Ти знаєш, що робити.

 - Хто тут?! — гукнула вона, обернувшись на всі боки. Кімната була порожня, але шепіт не вщухав. Він здавався ближчим, голоснішим, ніби сотні голосів говорили одночасно, заповнюючи собою весь простір.

Саша притиснула долоні до вух, намагаючись заглушити їх.

- Припиніть! - Закричала вона, але голоси проникали прямо в її голову, обволікаючи свідомість.

- Прийми це. Ти наступна.

Ці слова пролунали голосніше за інших, немов прорізавши її думки. У Сашка затремтіли руки. Вона зробила крок назад, зачепила стілець, і той з гуркотом упав на підлогу. У цей момент шум різко припинився, залишивши її наодинці з гнітючою тишею.

Дихання Сашка було важким. Вона підбігла до ліжка, схопила телефон і почала гарячково шукати номер Івана. Палець тремтів, поки вона натискала виклик. Трубка навіть не задзвонила — одразу ввімкнувся автовідповідач.

— Ні, Іване, візьми слухавку, будь ласка! - її голос зірвався. — Ти не можеш бути… — вона не наважилася домовити, але вже в голові звучало: мертвим.

У паніці вона набрала номер ще раз, але результат був тим самим.

Саша кинула телефон на ліжко і притиснула руки до скронь. Вона спробувала згадати, що трапилося в лісі, але її свідомість ніби відмовлялася підніматися до цього кордону. Миті розпадалися на уривки.

Вона бачила себе на галявині. Бачила Івана. Його обличчя, спотворене чимось страхом? Гнівом? Вона не могла зрозуміти. Потім вівтар. Камені, викладені у дивній формі. Ліс навколо, що здавався нескінченним і живим. І крик. Приголомшливий, пронизливий до самого серця.

Саша заплющила очі, намагаючись витягнути ці образи з глибин пам'яті, але вони вислизали, немов вода між пальцями. Її охопив страх, що переходить у паніку. Вона знала лише одне: там, у лісі, трапилося щось страшне. Щось, що не можна було змінити.

Раптом шепіт повернувся, але тепер це був лише один голос. Спокійний, холодний, дуже впевнений.

— Ти не уникнеш цього. Все почалося, коли ви зробили вибір.

Саша втиснулася в стіну, відчуваючи, як її тіло тремтить.

— Я не знаю, про що ви кажете! - Закричала вона.

Але голос продовжував.

- Ти чула його крик, ти бачила його очі. Тепер коло має завершитися.

Вона впала навколішки, закривши обличчя руками. Їй хотілося сховатися, зникнути, стати невидимою для цієї сили, яка, здавалося, оточила її.

— Дайте мені спокій, прошу… - Прошепотіла вона, але знала, що її благання марні.

Згадати. Вона має згадати, що сталося. Це єдиний вихід. Але свідомість, здавалося, замкнула ці моменти за непробивною стіною.

У кімнаті повисла тиша, що давить. Але слова, видряпані на дзеркалі, продовжували горіти у її свідомості: "Тепер твоя черга."