~ Глава 9 ~

Наступного ранку Саша повернулася до школи. Вона була блідою, з темними кругами під очима. Весь день минув у тумані. Вона дивилася на учнів, на їхні безтурботні обличчя, і думала: "Вони не мають уявлення, що відбувається навколо."

Але найстрашніше це зустріч з Іваном.

Він прийшов до школи близько полудня, щоб продовжити розпитувати її про щоденник і її похід до лісу.

 - Саша, ви виглядаєте погано. Все гаразд? — його голос звучав стурбовано, але вона бачила, як він уважно стежить за нею.

 - Так. Просто погано спала, — коротко відповіла вона, уникаючи його погляду.

Іван кивнув головою, але не прибрав свого уважного погляду.

 - Я хотів ще раз поговорити про ліс. Ти впевнена, що розповіла мені все?

Вона завмерла. Слова застрягли у неї в горлі.

 - Так… все, що я пам'ятаю,  — нарешті видавила вона.

 - Добре. Тоді, якщо ти не проти, ми могли б пройти туди разом. Я хочу оглянути місце ще раз.

Її серце стислося. Це було те, чого вимагав від неї ліс.

Надвечір вони опинилися на краю лісу. Іван ішов попереду, уважно вдивляючись у землю, ніби намагався знайти щось, що прогаяв раніше.

Саша йшла за ним, відчуваючи, як її кроки стають все важчими. Кожен шепіт у її голові нагадував:

"Приведи його."
"Ти знаєш, що робити."
"Він не піде."

Вони дісталися галявини. Іван зупинився і уважно оглянув вівтар.

 - Дивне місце, - пробурмотів він. - Чому ти вирішила повернутися сюди?

Сашко мовчала.

Іван обернувся до неї, і його обличчя раптом стало серйозним.

 - Саша, адже ти щось знаєш. Я бачу. Розкажи мені.

У цей момент щось усередині неї зламалося.

 - Вони хочуть тебе, Іване, - видихнула вона, її голос був майже нечутний.

Іван насупився.

 - Хто "вони"?

Але перш ніж вона встигла відповісти, ліс ожив.

Вітер завив, дерева заскрипіли, і з усіх боків на галявину посипалося листя, утворюючи воронку. Іван різко обернувся, вихопивши ліхтарик та пістолет.

 - Що за чорт?! — вигукнув він, озираючись.

Саша стояла, ніби прикута до землі. Її тіло не слухалося. Вона хотіла втекти, але ноги наче приросли до землі.

Ти привела його. Тепер йди.

Шепіт став голоснішим. Іван глянув на неї, в його очах з'явилася тінь недовіри.

 - Саша, що відбувається?!

Але Сашко не могла відповісти. Вона відчувала, як невидимі руки відштовхують її від галявини. Раптом щось величезне і темне почало підніматися за вівтарем. Істота, чия форма здавалася зламана, як коріння дерев, почала набувати обрисів.

Іван вистрілив. Кулі пройшли крізь темну масу, не завдаючи їй шкоди.

 - Біжи! - закричав він, але Сашко знала, що їй нема куди тікати.

В останній момент, перш ніж пітьма огорнула галявину, вона почула його крик, а потім тишу.