~ Глава 8 ~

Саша схопила щоденник і зрозуміла, що не зможе втекти. Вона має зробити те, чого вимагає ліс.

Символи на сторінках світилися мертвим світлом. Вони були їй незрозумілі, але інтуїція нагадувала, що книга хоче, щоб вона знову пішла до лісу.

 - Якщо це припинить жах... якщо я зможу це закінчити, - прошепотіла вона.

Сашко вибігла зі школи. Ніч огорнула її, як покривало. Вона попрямувала до лісу.

Коли вона увійшла під темні крони дерев, шепіт посилився.

"Ти близько."
“Ми чекали.”
"Ти знайдеш нас."

Цього разу ліс здавався живим. Тіні рухалися самі по собі, дерева шепотіли її ім'я, і ​​щось незриме слідувало за нею, але не показувалося.

Вона вийшла на ту ж галявину з вівтарем. Тільки тепер вівтар був цілим, наче ніколи не руйнувався. У центрі лежав щоденник, а поруч щось нове: свічки, розставлені навколо, і свіжа фотографія.

То була фотографія Івана.

Сашко завмерла, серце забилося.

«Ні…» - прошепотіла вона.

Шепіт залунав голосніше, і слова на вівтарі почали випалюватися вогнем:

"Принеси його, або станеш наступною."

Сашко повільно підняла фотографію Івана. Її руки тремтіли. Щось усередині неї чинило опір, відмовляючись приймати сенс побаченого.

 - Ви хочете, щоб я... привела його сюди? — її голос звучав як шепіт, слабкий і зламаний.

Відповідь прийшла миттєво:
 - Він – наступний. Приведи його, чи нас стане більше.

Саша стиснула фотографію, відчуваючи, як у її свідомість пробирається страх, змішаний з люттю. «Чому? Чому я?»

Шепіт затих. Але тиша була ще більш загрозливою. Ліс ніби завмер в очікуванні її вирішення.

Вона випустила фотографію і озирнулася. Ніч була надто темною, але галявину освітлювало тьмяне світло місяця, як сцена зі старого кошмару.

Саша знала, що вона не має вибору.