~ Глава 7 ~

Увечері Сашко сиділа у своїй квартирі та не могла знайти собі місця. Її думки були заплутаними, але одне було очевидним: щоденник зник, але те, що вона звільнила в лісі, все ще тут. Воно спостерігало.

Тиша квартири стала нестерпною. Здавалося, що навіть її власне дихання віддається надто гучною луною. Саша встала, увімкнула телевізор, але звук виявився занадто дратівливим. Вона вимкнула його, знову лишилася в тиші і зрозуміла, що більше не одна.

Шепіт повернувся.

Він був ледве чутний, як протяг у старому будинку, але ставав все гучнішим. Сашко накрила вуха руками, намагаючись не слухати, але це не допомогло.

Ти забрала нас. Тепер ти належиш нам.

Вона схопилася й озирнулася, але в кімнаті нікого не було.

 - Ні! Це не так! Я вас повернула! - Закричала вона, її голос зірвався.

Шепіт перейшов у жахливий, низький сміх, наче десятки голосів сміялися одночасно.

Сашко оглянула кімнату, її погляд зупинився на дзеркалі. Віддзеркалення в ньому більше не належало їй. Замість її обличчя в дзеркалі було щось зламане, нелюдське: порожні очниці, спотворений силует.

Вона закричала і вибігла з кімнати.

Сашко не пам'ятала, як опинилася на вулиці. Нічне повітря було важке, густе, як перед бурею. Вона бігла до школи, не знаючи, чому обрала саме це місце. Може, горище — ключ до всього?

Коли вона дісталася школи, будівля виглядала дивно, наче тіні огорнули його стіни. Вікна відбивали місячне світло, як очі, що спостерігали за нею.

Вона ввійшла усередину. Коридори були порожніми, похмурими. Світло не горіло, але вдалині виднівся слабкий відблиск, ніби хтось запалив свічку.

Саша повільно піднялася на горище. Двері рипнули, відкриваючи прохід у темний простір. У центрі кімнати лежав щоденник.

Вона завмерла.

«Ти ж зник…»

Але щоденник виглядав інакше. Його обкладинка була вкрита чимось липким, схожим на засохлу кров.

Саша зробила крок уперед, її рука тремтіла, коли вона торкнулася книги. У той момент, як її пальці торкнулися обкладинки, горище ожив.

Зі стелі посипалося мертве листя, наче ліс сам стежив за нею. Стіни тріщали, а навколо пролунав той самий шепіт:

“Повернися. Ти одна з нас.