~ Глава 4 ~

На світанку Сашко стояла біля краю лісу. У її руці була книга, щільно обгорнута в шматок тканини, ніби намагалася захистити себе від її дотиків.

Ще вчора вона не зважилася б сюди піти. Але сьогоднішній шепіт, чутний навіть днем, став нестерпним. Він не припинявся, навіть коли вона вийшла з дому.

Ліс був похмурим. Сонце, здавалося, не могло пробитися через густі гілки дерев. Повітря було важким, як перед грозою.

Кожен її крок супроводжувався хрускотом гілок під ногами. Але, що було найдивніше, ліс не був порожнім. Вона відчувала, що хтось іде за нею. Ледве чутні кроки звучали то ліворуч, то праворуч. Вона обернулася, але, звісно, ​​нікого не побачила.

На карті, яку вона вирвала з щоденника, було відзначено невелику галявину в центрі лісу. Саме туди вона прямувала.

Коли Сашко дісталася галявини, вона завмерла.

Перед нею стояв стародавній вівтар, вкритий мохом. На його поверхні було вирізано ті самі символи, що й у щоденнику. Але найстрашнішим було те, що на вівтарі лежала фотографія.

Фотографія була старою, пожовкла. На ній була вона – Сашко, зовсім маленька, з батьками.

«Як це можливо?» - прошепотіла вона, притискаючи руку до грудей.

 - Ми знаємо тебе давно, - пролунав голос, але не в голові, а поряд.

Саша обернулася і скрикнула.

Біля краю галявини стояла та сама фігура, яку вона бачила з вікна школи. Її тіло здавалося нереальним: зламані пропорції, а замість обличчя - та сама порожнеча, як на малюнку в щоденнику.

Фігура простягла руку, її пальці були довгими, наче коріння дерев.

 - Ні! - Закричала Саша, відступаючи назад.

Фігура зупинилася. Її голова повільно нахилилася, і раптом тишу лісу розірвав низький, утробний шепіт:
 - Поверни нас. Або ти станеш однією з нас.

Сашко не знала, що робити. Повернути? Як?

Її погляд упав на щоденник. Вона повільно підняла його та кинула на вівтар.

Тієї ж миті постать розчинилася, як дим, а ліс навколо неї ожив. Дерева зашепотіли, їхні голоси зливалися в гул, який ставав все гучнішим.

Земля під ногами затремтіла, і вівтар раптом розколовся на дві частини. Щоденник зник, наче його ніколи не існувало.

Але Сашко зрозуміла, що нічого не скінчилося.

Вона розвернулась і побігла, не озираючись. Але навіть коли вона вийшла з лісу, її не залишало відчуття, що вона не одна.

Шепіт залишився. Тепер він завжди звучав.