~ Глава 1 ~

Тьмяне світло місяця пробивалося крізь рідкісні хмари, освітлюючи стару будівлю школи. Шкільне горище було одним із тих місць, куди діти пробиралися, щоб перевірити один одного на сміливість. На цей раз Андрій та його друзі вирішили влаштувати собі нічну пригоду.

"Давай швидше, поки нас ніхто не спалив!" — шепотів Андрій, підсвічуючи ліхтариком сходи. Старі двері горища рипнули, наче попереджали їх. Усередині пахло пилом та гнилим деревом.

"Дивися, що це?" — Микита, його друг, помітив коробку в кутку. Андрій підійшов ближче та відкрив її. Там лежала книга з застарілою обкладинкою. Щоденник виглядав старим, але напис на титульній сторінці був свіжим:
"Хто відкриє це, розбудить ліс."

Андрій провів пальцем по обкладинці щоденника. Книга була холодною на дотик, наче лежала в снігу. Він глянув на друзів.

 - Жарт якийсь, чи що? Хтось спеціально залишив це тут, щоб нас налякати? — Микита спробував заглянути через Андрієве плече.

 - Можливо, але все одно прикольно. Давай подивимося, що всередині, – Андрій відкрив щоденник.

Перший лист був майже чистим, якщо не вважати ледь помітним написом у правому верхньому кутку: “Я чую їх.” Під ним виднілося розмазане чорнило, ніби хтось писав тремтячою рукою.

На наступній сторінці була картинка – грубий малюнок, виконаний олівцем. На ньому зображувалися високі дерева, а серед них фігура з довгими руками, що сягають землі. Її обличчя, якщо це взагалі можна було назвати обличчям, являло собою порожнечу, тільки два глибокі вугільні овали там, де мають бути очі.

 - Чорт, а реально стрімко, — пробурмотів Микита.

 - Ти що, боїшся? Це просто малюнок. Напевно, хтось із старшокласників балувався, — сказав Андрій, хоча сам відчував, як усередині все стискається від тривоги.

На останній сторінці щоденника, на подив Андрія, хтось олівцем вивів довгу фразу:

«Коли ти почуєш їхній шепіт, буде надто пізно. Вони приходять за тими, хто їх розбудив.»

І зараз вони почули дивний звук. Легкий, ледве вловимий шерех, ніби хтось обережно ступав по горищній підлозі.

 - Це вітер, — сказав Андрій, хоча вітер зазвичай не ходить, не дихає, і вже точно не зупиняється за кроком за спиною. - Давайте валити звідси.

Микита кивнув, але в цей момент щоденник немов сам випав із рук Андрія і з глухим стукотом упав на підлогу. Листки зашаріли, ніби хтось перегортав їх невидимими руками.

 - Ти це бачив?! — Микита стиснув одне плече, але той не встиг відповісти. Різкий скрип пролунав ззаду, де, як вони точно знали, не було жодних дверей.

Повернувшись, вони побачили, що за ними в кутку щось ворушилось. Неясний силует вимальовувався у темряві, його форма була нерівною, начебто частини тіла сплетені з чогось неприродного.

 - Біжемо! — гукнув Андрій, і вони кинулися на вихід.

Коли вони вибігли на вулицю, світло вуличних ліхтарів здалося порятунком. Але щоденник, цей щоденник, лежав на асфальті перед школою, хоча його ніхто з них не чіпав.