Глава 6: Справа не у швидкості

У залі стояла тиша.

Червоне повідомлення на центральному екрані нікуди не зникло.

Зафіксовано нову невідповідність моделі.

Ніхто не наважувався його закрити.

Арис повільно обійшов круглий стіл операторів. Його погляд ковзав по десятках екранів, де в реальному часі змінювалися мільйони чисел. Для більшості присутніх це був хаос. Для нього — мова, якою говорила система.

— Скільки часу тривав останній розрахунок? — запитав він.

Оператор одразу відкрив журнал.

— Дві цілих три десятих мілісекунди.

— Попередній?

— Дві цілих чотири.

— А середній час за останній місяць?

— Близько двох з половиною.

Арис кивнув.

— Отже, швидкість не змінилася.

Молодий аналітик, який раніше ставив питання, знову нерішуче підняв руку.

— Але якщо проблема не в швидкості... тоді в чому?

Арис не відповів одразу.

Він підійшов до величезного панорамного вікна. Унизу люди поспішали у своїх справах, навіть не здогадуючись, що зараз у цій будівлі обговорюють проблему, здатну змінити весь світ.

— Скажіть мені, — тихо промовив він. — Коли система завершує розрахунок?

— У момент, коли отримує всі необхідні дані.

— Ні.

Арис повернувся до залу.

— У момент, коли вона припиняє їх отримувати.

Аналітики переглянулися.

— Є різниця? — запитав хтось.

— Величезна.

Арис взяв електронне перо і швидко написав на скляній дошці лише три рядки.

Збір даних.

Обчислення.

Відповідь.

— У який момент починає змінюватися реальність?

— Постійно, — відповів Еліан.

— Саме так.

Арис поставив крапку після останнього слова.

— Поки система збирає дані, світ уже змінюється. Поки вона обчислює — він змінюється ще більше. А коли відповідь нарешті з'являється...

Він поклав перо на стіл.

— ...вона вже належить минулому.

У кімнаті запала мовчанка.

Молодий аналітик насупився.

— Але різниця ж становить лише кілька мілісекунд.

— Для людини — так.

Арис спокійно подивився на нього.

— Для світу — це ціла вічність.

Еліан схрестив руки.

— Ви хочете сказати, що система весь цей час... відставала?

— Ні.

— Тоді я не розумію.

— Вона відставала завжди.

Кілька людей здивовано підняли голови.

Арис продовжив так само рівно:

— Просто раніше це не мало значення.

Усі мовчали.

— За дванадцять років світ змінювався достатньо повільно, щоб ці кілька мілісекунд нічого не вирішували. Саме тому система була майже безпомилковою.

Він навмисно зробив наголос на слові «майже».

— Але тепер...

Арис подивився на червоний напис.

— ...щось змінилося.

Еліан зробив крок уперед.

— Ми можемо збільшити обчислювальні потужності. У бюджеті є резервний фонд. Якщо буде потрібно, ми побудуємо новий обчислювальний комплекс.

Арис ледь похитав головою.

— Це лише зменшить затримку.

— Хіба цього недостатньо?

— Недостатньо.

— Чому?

Арис мовчав кілька секунд.

Потім відповів майже пошепки:

— Бо реальність не зупиняється, поки ми її рахуємо.

Його слова зависли в повітрі.

— Ви можете скоротити затримку до однієї мілісекунди. До однієї мікросекунди. Навіть до наносекунди. Але завжди існуватиме момент, коли розрахунок завершено... і світ уже став іншим.

Молодий аналітик повільно опустив очі.

Він уперше зрозумів, що проблема не в комп'ютерах.

Не в програмному коді.

І навіть не в самій системі.

Проблема була фундаментальною.

Арис ще раз поглянув на червоний напис.

Вперше за багато років він не шукав відповідь.

Він намагався правильно поставити запитання.

Саме від цього залежало, чи існує вона взагалі.