Глава 2: Гра з імовірністю

Арис перевів погляд із панорами міста на годинник.

До засідання ради директорів залишалося десять хвилин.

Для більшості людей десять хвилин були проміжком часу, який нічого не змінював. Їх можна було витратити на каву, телефонну розмову або безцільне гортання новин. Арис мислив інакше. Він давно звик оцінювати час не хвилинами, а кількістю рішень, які можна ухвалити за цей проміжок.

Саме тому він ніколи не приходив на зустрічі в останню хвилину.

Він приходив тоді, коли міг підготуватися ще раз.

Поклавши планшет на стіл, Арис відкрив тонку теку з написом «Рада директорів. Позачергове засідання». На першій сторінці вже був готовий порядок денний: звільнення дев'яти співробітників, реорганізація служби внутрішньої безпеки, призначення тимчасового фінансового директора після усунення Віктора та перегляд системи контролю доступу до конфіденційної інформації.

Він не читав документ повністю.

Йому було достатньо одного погляду, щоб пригадати кожен пункт.

Пам'ять ніколи не була його головною перевагою. Його перевагою була здатність будувати причинно-наслідкові зв'язки. Якщо логіка системи правильна, запам'ятовувати кожну дрібницю немає потреби — достатньо зрозуміти принцип.

У двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшов чоловік років п'ятдесяти в темно-сірому костюмі. Це був Андрій Коваль — керівник служби внутрішньої безпеки компанії. На відміну від більшості охоронців, він рідко носив зброю. Його головною роботою було не зупиняти загрозу, а не допустити її появи.

— Віктора вже вивели з будівлі, — коротко доповів він.

— Без зайвого шуму?

— Так. Працівникам повідомили лише про кадрові зміни.

Арис кивнув.

— Добре.

Коваль поклав на стіл невеликий планшет.

— Ми завершили аналіз особистих пристроїв дев'ятьох співробітників. Усі вони використовували View для приховування службових маршрутів.

Арис підняв очі.

— Приховування?

— Так. Вони купували нелегальні модулі, які змінювали локальні прогнози системи. View показували їм безпечний маршрут, навіть коли справжня ймовірність викриття була значно вищою.

Арис мовчки переглянув кілька графіків.

— Люди завжди думають, що проблема в системі, — сказав він нарешті. — Насправді проблема майже завжди в тому, хто намагається її обдурити.

Коваль ледь усміхнувся.

— До речі, сьогодні вранці зафіксували ще одну дивну річ.

— Яку?

— Один із модулів видав помилку. Не зламався. Саме помилився. Він показав користувачу дев'яносто сім відсотків безпеки там, де через три хвилини сталася аварія.

Арис відклав планшет.

— Перевірте обладнання.

— Уже перевірили. Воно справне.

— Тоді перевірте дані.

— І вони теж без помилок.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

Арис не любив збігів.

Будь-який збіг означав лише одне: десь бракує інформації.

Його годинник тихо завібрував.

09:00. Засідання ради директорів.

Він підвівся.

— Поговоримо після наради.

Вони разом вийшли з кабінету. Довгий коридор уже був майже порожнім. Більшість працівників інстинктивно звільняли прохід, коли бачили Ариса. Не через страх. Через звичку. Він ніколи не вимагав цього, але дисципліна мала дивну властивість виникати поруч із людьми, які самі її дотримувалися.

Біля конференц-зали вже чекали директори. Дехто нервово переглядав документи, дехто раз по раз торкався оправи своїх View. Над аркушами, людьми й навіть чашками кави на мить спалахували напівпрозорі прогнози: ймовірність схвалення рішення, ризик фінансових втрат, рекомендований порядок виступів.

Ніхто вже не дивувався таким підказкам.

Система стала настільки звичною, що більшість людей давно перестала помічати, наскільки сильно залежить від неї.

Арис мовчки подивився на двері конференц-зали.

За ними на нього чекало звичайне засідання.

Принаймні так підказувала система.

Але десь, у Національному центрі прогнозування, уже вдруге за цей день алгоритм не зміг дати відповідь.