Глава 64: Команда знову разом

Місяць після повернення на Землю.

Данило надіслав повідомлення в груповий чат:

Данило: *Київ, ця субота. Є кафе біля Дніпра, яке Олена рекомендувала. Хто може приїхати?*

Марта: *Я можу. Візьму вихідний.*

Айлін: *Повертаюся з Бейрута в п'ятницю. Буду там.*

Тензін: *Прилітаю з Тибету в четвер. Обов'язково буду.*

Данило: *Тоді до суботи. О 15:00. Скучив за вами.*

Марта: *Ми теж.*

Субота. Київ. День був морозним, але сонячним. Сніг лежав на вулицях, люди ходили в теплих куртках, місто жило своїм звичним життям.

Кафе «Над Дніпром» було маленьким, затишним, з великими вікнами, що виходили на річку. Опалення працювало — Данило відчув тепло, щойно увійшов.

Він прийшов першим, замовив чай, сів за столик біля вікна.

Марта прийшла за п'ять хвилин. Вона виглядала краще, ніж місяць тому — трохи повнішою, менш втомленою. Але в очах Данило впізнавав ту саму глибину, яка з’явилася в на орбиті в найважчі години.

Вони обійнялися — довго, міцно.

— Як ти? — запитала Марта, сідаючи.

— Живу, — Данило усміхнувся, але посмішка не була веселою, — намагаюся. А ти?

— Теж. Повернулася на роботу. Важко спочатку було. Але звикаю.

— Триаж?

— Кожен день, — вона зітхнула, — іноді думаю: нічого не змінилося. Все ще вибираю, хто першим, хто другим.

— Але тепер легше?

Марта задумалася:

— Не легше. Але... знайоміше. Знаю, що це частина роботи. Не моя провина особисто, а просто... реальність.

Данило кивнув. Він розумів.

Айлін увійшла наступною — усміхалася широко, обійняла їх обох одночасно.

— Боже, як же я за вами скучила!

— Ми теж! — Марта обійняла її міцніше.

— Як Бейрут? — запитав Данило, коли вони сіли.

— Важкий. Але хороший, — Айлін замовила чай собі. — Бачила Ліну знову. Амаль росте, здорова. Ліна дуже вдячна.

— Вона знає, що ти була на станції? — Марта.

— Здогадується, здається. Але не питає прямо. — Айлін усміхнулася. — Так легше для обох.

Тензін прийшов останнім. Він рухався обережніше ніж завжди — рана ще не повністю загоїлася. Але усміхався.

— Друзі, — сказав він просто.

Вони піднялися, обійняли його по черзі.

— Як Тибет? — запитав Данило.

— Спокійний. Мудрий. — Тензін сів. — Говорив з учителем. Він допоміг... впорядкувати думки.

— І що він сказав? — Айлін.

— Що немає правильних відповідей. Є тільки вибір. І життя з ним.

Марта кивнула:

— Мій терапевт каже те саме. Іншими словами, але суть та ж.

— Ти ходиш до терапевта? — Данило здивувався.

— Так. Двічі на тиждень. — Марта не виглядала засоромленою. — Після всього, що сталося... я зрозуміла, що не можу нести це сама. Потрібна допомога.

— Це мудро, — Тензін кивнув.

Вони замовили їжу — суп, хліб, чай. Прості речі, але після місяця сублімованої їжі на станції — це здавалося бенкетом.

Коли їжу принесли, Марта запитала:

— Що ви робитимете далі? Повернетеся в космос?

Данило помішав чай, думаючи:

— Мені запропонували. Нову місію. Через рік, може, півтора.

— І?

— Не знаю. Олена проти. Міша теж. Вони боялися втратити мене, — він подивився на них, — і я боявся втратити їх. Досі боюся.

— Але хочеш полетіти? — Айлін.

Данило кивнув повільно:

— Частина мене — так. Відчуваю... незакінченість. Наче я мушу повернутися. Довести собі, що можу знову. Без страху.

Тензін усміхнувся:

— Я розумію. Я теж думаю про повернення.

— Справді? — Марта здивовано.

— Так. Не зараз. Але колись, — Тензін подивився у вікно на Дніпро. — Космос... він змінив мене. Показав, що я можу більше, ніж думав. Хочу відчути це знову.

Айлін кивнула:

— Я теж. Хоча лякає. Дуже лякає. Але... там я відчувала, що роблю щось важливе. Тут, на Землі, іноді важко знайти цю ж ясність.

Марта слухала, потім сказала:

— Я не повернуся. Точно не повернуся.

Вони подивилися на неї.

— Чому? — Данило.

— Тому що я знайшла своє місце тут. — Марта посміхнулася. — У лікарні. Рятую життя по одному. Не мільйони — одне за раз. І це... це достатньо для мене. Більше, ніж достатньо.

— Ти не жалкуєш про станцію? — Айлін.

— Жалкую про деякі речі. Про вибір, який зробила. Про людей, яких не врятувала. — Марта подивилася на свій чай. — Але не жалкую, що пішла. Досвід був... необхідний. Навчив мене багато чого. Але не хочу повторювати.

Тензін поклав руку на її руку:

— Це теж мудрий вибір.

Вони їли в тиші кілька хвилин. За вікном люди проходили повз, діти гралися в снігу, життя текло.

— Дивно, — сказала Айлін, дивлячись на вулицю. — Місяць тому ми були там, на орбіті. Боролися за життя. А тут... тут життя просто йде. Наче нічого не сталося.

— Для них нічого не сталося, — Данило сказав тихо, — вони не знають, як нам було. Не можуть знати.

— Ти злишся на це? — Марта.

Данило подумав:

— Ні. Просто... відчуваю відстань. Між нами і ними. Між тими, хто був там, і тими, хто ніколи не був.

— Як ветерани війни, —сказав Тензін, — вони повертаються, але частина їх залишається на полі бою. Назавжди.

Айлін кивнула:

— Так. Я відчуваю те саме. Іноді дивлюся на людей і думаю: ви не розумієте. Ви не знаєте, яка тонка межа між життям і смертю. Як легко все може зламатися.

— Але ми не можемо їм пояснити, — додала Марта, — слів недостатньо.

Тиша.

Потім Данило:

— Але ми можемо говорити друг з другом. Ми розуміємо.

Він подивився на кожного з них.

— Тому ця зустріч важлива. Тому ми маємо триматися разом. Бо тільки ми знаємо. Тільки ми несемо це.

Марта, Айлін, Тензін кивнули.

— Згода, — Марта сказала, —що б не сталось — не можна загубити одне одного.

Вони замовили ще чаю, сиділи довше. Говорили про станцію — про моменти, які запам'яталися.