Глава 59: День 30. Прибуття допомоги

Данило сидів за консоллю, як робив щодня останній місяць. Перевіряв системи, стежив за показниками, переконувався, що нічого не зламається. Це стало ритуалом, якорем реальності в божевільному місяці.

Консоль пискнула. Вхідний сигнал.

Данило натиснув прийняти, очікуючи чергову доповідь від Центру керування.

Натомість почув новий голос — молодший, енергійніший:

— Omega, це транспорт «Надія». Прибуваємо через дві години.

Данило завмер. Пальці застигли над клавіатурою.

— Повторіть, — сказав він, не довіряючи власним вухам.

— Транспорт «Надія», місія порятунку. Прибуття через сто двадцять хвилин. — Голос був чітким, впевненим. — Ви витримали, Omega. Ми забираємо вас додому.

Данило відкрив рот, але слова застрягли в горлі. Він просто сидів, дивлячись на екран, де миготіли координати транспорту, що наближався.

Вони справді летіли.

Після місяця чекання, надії і відчаю — вони справді летіли.

— Данило? — голос у динаміках. — Ви чуєте мене?

— Так, — Данило знайшов голос. — Чую. Підтверджую. Чекаємо на вас.

— Бачимо вас на екранах. Станція виглядає... — пауза, — потріпаною.

— Ми теж, — Данило всміхнувся слабо.

— Протримайтеся ще дві години. Ми майже там.

Зв'язок перемкнувся на автоматичний режим.

Данило сидів, дивлячись на екран. Руки тремтіли. Не від холоду цього разу — від чогось іншого. Полегшення? Радість? Ні. Просто втома. Глибока, до кісток, втома, яка нарешті могла спокійно вийти назовні.

Він натиснув внутрішній зв'язок:

— Всі до центрального модуля. Терміново.

Через хвилину вони зібралися. Марта з медичного блоку, Айлін з житлового, Тензін з технічного, рухався обережно, підтримуючи бік.

Вони дивилися на нього очікувально, стурбовано.

Данило подивився на них усіх. На обличчя, які стали йому такими рідними за цей місяць. На людей, з якими він пройшов через пекло і вижив.

— Вони летять, — сказав він тихо. — За дві години тут.

Тиша.

Абсолютна, приголомшлива тиша.

Потім Айлін видихнула — довго, тремтячо. Її ноги підкосилися, вона спіткнулася. Марта підхопила її, але сама ледве стояла.

Тензін дістався до найближчого стільця, сів важко. Його руки тремтіли на колінах.

Данило продовжував стояти, тримаючись за консоль, єдине, що тримало його вертикально.

— Дві години, — повторив він. — І ми летимо додому.

Айлін заплакала. Тихо, без звуку, але сльози текли безперервно. Марта обійняла її, притиснула до себе, і її власні очі стали вологими.

Тензін сидів нерухомо, дивлячись у підлогу. Потім повільно підняв голову, і на його обличчі з'явилася усмішка. Перша справжня, щира усмішка за багато днів.

— Ми дожили, — прошепотів він.

— Так, — Данило кивнув. — Ми дожили

Стояла глибока тиша, кожен переживаючи цю мить по-своєму. Не було радісних криків, обіймів, святкування. Тільки тиха, глибока втома і полегшення.

Полегшення від того, що кінець нарешті прийшов.

Що вони його дочекалися.

Всі разом.

Айлін сиділа у своїй каюті, дивлячись на маленький простір, який був її домом останній час. Ліжко, приєднане до стіни. Маленька шафка з особистими речами. Ілюмінатор, через який вона дивилася на Землю кожен вечір.

Вона пригадувала перший день, коли прилетіла. Як була схвильована, налякана трохи, але сповнена надії. Як познайомилася з іншими — спочатку з Данилом з його серйозністю, Тензіном з його спокоєм. Пізніше прилетіла Марта з її холодною професійністю.

Як швидко все змінилося.

Буря. Пожежа. Холод. Рішення, які довелося приймати. Виходи в космос. Страх, такий глибокий, що іноді здавалося, вона задихнеться від нього.

Але ніколи — самотність.

Навіть у найтемніші моменти вона знала: вони разом. Четверо проти всесвіту. І це робило їх сильними.

Айлін дістала свій щоденник — потертий зошит, в якому писала щодня. Іноді багато, іноді пару рядків. Але завжди щось.

Вона відкрила на останній сторінці. Взяла ручку.

День 30. Останній день.

Ми вижили. Я досі не вірю, що пишу ці слова, але це правда. За дві години прибуде транспорт. За дві години ми полетимо додому.

Не знаю, як ми це зробили. Це всупереч всьому. Ми не могли вижити. Надто багато пішло не так. Надто багато моментів, коли ми були на волосині від смерті.

Але ми не здалися.

Ми не герої. Я боялася кожен день. Кожну годину. Іноді кожну хвилину. Я плакала, коли ніхто не бачив. Я хотіла здатися, хотіла, щоб це просто закінчилося.

Але не була самотньою.

Данило з його силою. Марта з її рішучістю. Тензін з його спокоєм. Вони тримали мене. І я, сподіваюся, тримала їх.

Ми стали більше, ніж командою. Ми стали родиною. Дивною, зламаною, але родиною.

Дякую, Даниле. За те, що не здався, навіть коли хотів.

Дякую, Марто. За те, що врятувала нас усіх, навіть коли думала про жертву.

Дякую, Тензіне. За те, що нагадував нам про людяність, коли ми забували.

Ви врятували не тільки тих, хто внизу.

Ви врятували мене.

Айлін закрила зошит. Поклала його у невеликий рюкзак з речами, які візьме з собою. Небагато — фото, кілька дрібниць, цей зошит.

Решту залишить тут.

Для наступного екіпажу.

Або для порожнечі.

Вона встала, востаннє подивилася на каюту.

— До побачення, — прошепотіла вона. — Дякую, що тримала мене.

І вийшла, зачинивши двері за собою.

Тензін ходив по станції повільно, обережно, щоб не потривожити рану в боці. Але він мав пройти цей шлях. Останній раз.

Технічний модуль — темний, холодний, зруйнований пожежею. Але він пам'ятав його іншим. Коли сюди тільки прийшов, коли вперше торкнувся цих панелей, коли вивчав кожну систему, кожен дріт.

Скільки годин він провів тут, ремонтуючи, налагоджуючи, борючись з поломками. Скільки разів думав: «Це кінець». І скільки разів знаходив рішення.