Глава 57: Порятунок

Темрява технічного відсіку була абсолютною. Ліхтарики на шоломах прорізували її тонкими променями, висвітлюючи хаос: обвуглені панелі, розплавлені кабелі, металеві конструкції, погнуті від жару пожежі.

Тензін рухався повільно, обережно. Кожен крок вимагав зосередженості — у невагомості легко зачепити щось, відштовхнутися не в той бік.

— Температура мінус сорок, — доповіла Айлін, дивлячись на датчик на рукаві. — Холодніше, ніж я думала.

— Це добре, — відповів Тензін. — Значить, немає прихованих джерел тепла. Нічого не горить.

У навушниках пролунав голос Данила:

— Тензіне, двигуни корекції орбіти повинні бути на відстані десяти метрів від входу. Праворуч, на рівні твоїх очей.

Тензін повернув голову, промінь ліхтарика ковзнув по стінах.

— Бачу щось. Іду перевірити.

Він відштовхнувся, пролетів кілька метрів, схопився за поручень. Айлін пливла за ним.

Перед ними — панель управління двигунами. Половина її була обвуглена, решта покрита інеєм.

Тензін обережно торкнувся панелі:

— Знайшов. Але вона в жахливому стані.

— Наскільки жахливому? — запитала Марта по зв'язку.

— Половина схем знищена. Треба перепідключати резервні лінії.

— Ти можеш це зробити?

Тензін роздивлявся панель, оцінював пошкодження:

— Можу. Але це займе час.

— Скільки? — Данило.

— Годину. Може, більше.

Пауза на іншому кінці зв'язку.

— У вас кисню на дві години, — сказала Марта. — Тензін, працюй швидко. Айлін, стеж за його показниками.

— Слухаюся, — відповіли обоє.

Тензін дістав інструменти з-за пояса, почав працювати. Пальці, незграбні у товстих рукавицях, обережно відкручували болти, відчиняли обвуглену панель.

Всередині — сплетіння проводів. Червоні, сині, зелені. Багато з них розплавлені, з'єднані у масу, що запеклася.

— Лихо, — пробурмотів Тензін.

— Що там? — Данило напружено.

— Проводка розплавилася. Важко розібратися, що де.

— Можеш розплутати?

— Спробую.

Тензін працював методично, обережно відділяючи один провід від іншого. Іноді вони ламалися в руках, і доводилося шукати новий спосіб з'єднання.

Айлін висіла поруч, стежила за монітором на своєму рукаві:

— Тензін, твій пульс підвищується.

— Нормально. Концентруюся.

— Дихай рівніше.

Він спробував, але це було складно. Робота вимагала точності, а точність вимагала напруги.

Хвилини текли. П'ятнадцять. Двадцять. Тридцять.

— Як успіхи? — запитала Марта.

— Повільно, — Тензін відокремив ще один провід. — Але просуваюся.

Раптом станція здригнулася. Не сильно, але помітно.

Тензін втратив рівновагу, відлетів убік. Айлін схопила його за руку:

— Тримайся!

Він схопився за поручень, стабілізувався:

— Що це було?

— Атмосферне тертя, — голос Данила був напруженим. — Ми входимо в верхні шари атмосфери. Раніше, ніж я розраховував.

— Наскільки раніше? — Марта.

— На годину. Може, більше.

Тиша.

— Скільки у нас часу? — запитав Тензін, знову повертаючись до панелі.

— Дві години, — відповів Данило. — Максимум. Потім ми почнемо справжнє падіння.

Тензін прискорив темп. Руки рухалися швидше, хоча помилок ставало більше. Він змушував себе сповільнитися, контролювати.

— Тензін, твій пульс сто двадцять, — попередила Айлін.

— Знаю.

— Дихай.

— Намагаюся.

Він з'єднав чергову пару проводів, перевірив схему на екрані свого планшета:

— Перша лінія готова. Переходжу до другої.

— Добре, — Данило. — Продовжуй.

Друга лінія була ще складнішою. Проводи заплутані у вузол, який здавався нерозв'язним.

Тензін працював, пальці боліли, спина напружена.

Станція здригнулася знову. Сильніше.

— Данило, — сказала Марта тривожно, — що відбувається?

— Тертя посилюється. Температура зовнішньої обшивки підвищується.

— Наскільки?

— П'ятдесят градусів. Сімдесят. Зростає.

— Дідько.

Тензін зупинився, подивився на Айлін:

— Скільки кисню?

Вона перевірила:

— Десь на годину двадцять.

Він подивився на панель. Половина роботи виконана. Половина — ще попереду.

«Не встигну, — усвідомив він. — Не встигну закінчити за годину».

Але мовчав. Продовжував працювати.

Ще десять хвилин. П'ятнадцять.

Друга лінія готова.

— Дві з трьох, — доповів він. — Остання.

— Швидше, Тензіне, — Данило, голос напружений. — Температура обшивки сто п'ятдесят градусів. Ми почали справжнє падіння.

Тензін не відповів, просто працював швидше.

Руки тремтіли від втоми, але він не зупинявся.

З'єднав провід. Ще один. Ще.

Станція здригалася тепер постійно, як від ознобу.

— Температура двісті градусів, — Данило. — Зовнішні сенсори починають відключатися.

— Тензін, кисню на п'ятдесят хвилин, — Айлін.

— Майже закінчив, — Тензін з'єднав останні два проводи. — Готово!

Він відкинувся, подивився на панель. Всі індикатори зелені.

— Данило, активуй двигуни.

У навушниках клацання клавіш.

Пауза.

Довга, жахлива пауза.

— Данило? — запитав Тензін.

— Не працює, — голос Данила був порожнім. — Двигуни не реагують.

Тензін подивився на панель знову. Все правильно. Всі з'єднання на місці.

— Не розумію. Повинно працювати.

— Може, проблема не у проводці? — припустила Марта.

Данило швидко перевіряв схеми:

— Можливо. Чекайте... так. Блок живлення. Він окремо. Тензіне, дивись ліворуч від панелі. Має бути невелика коробка.

Тензін подивився. Побачив коробку, наполовину приховану обвугленими кабелями.

Підплив до неї, відкрив.

Всередині — три запобіжники. Два зелені. Один червоний.

— Знайшов. Один запобіжник перегорів.

— Заміни його, — Данило. — Швидко!