Глава 56: Криза

Данило прокинувся від болю. Голова розколювалася, наче хтось вдаряв молотком зсередини. У роті — металевий смак, в легенях — пекуча сухість.

Він спробував підвестися, але тіло не слухалося. М'язи були ватними, важкими.

— Лежи, — голос. Знайомий. Марта.

Данило розплющив очі. Світло вдарило болем, він заплющився знову.

— Яскраво, — прошепотів він.

Світло притьмарилося.

— Краще? — Марта.

Він відкрив очі обережно. Вона сиділа поруч, обличчя втомлене, але зосереджене.

— Скільки я... — голос його був хрипким.

— Дві години,— вона піднесла чашку з водою до його губ. — Пий. Маленькими ковтками.

Вода була найсмачнішою річчю, яку він коли-небудь куштував. Він пив жадібно, Марта відсунула чашку:

— Сказала маленькими ковтками. Занадто швидко — вирвеш.

Данило кивнув, відкинувся на подушку. Тільки зараз усвідомив — він у медичному модулі. До його руки підключена крапельниця. На пальці — датчик пульсу.

— Панель? — запитав він.

Марта усміхнулася слабо:

— Працює. Сорок вісім відсотків. Енергопередача відновлена.

Полегшення накрило його хвилею:

— Вийшло.

— Так. Ти божевільний ідіот, але вийшло.

Він усміхнувся, але усмішка згасла, коли спробував сісти. Біль у грудях різонув гостро.

— Що зі мною?

— Гостра гіпоксія. Кисневе голодування. — Марта перевіряла показники на моніторі. — Ще трохи, і почалися б незворотні ураження мозку. Тобі пощастило.

— Не відчуваю себе щасливим.

— Тому що твоє тіло відновлюється після того, як ти мало не вбив його. — Вона подивилася на нього серйозно. — Данило, ти відстебнув страховку. Ти міг загинути.

— Трос рвався. Якби я не відстебнув, він би порвався і смикнув мене назад.

— Або ні. Ми ніколи не дізнаємося. — Марта зітхнула. — Але ти живий. І це головне.

Двері відчинилися. Увійшов Тензін, ніс чай.

— Прокинувся, — сказав він, всміхаючись. — Добре. Я почав хвилюватися.

— Я живучий, — Данило спробував всміхнутися.

— Занадто живучий для власного блага, — буркнула Марта.

Тензін поставив чай на столик біля ліжка:

— Центр керування хоче зв'язатися. Лещинський.

— Дайте йому спочатку відпочити, — сказала Марта.

— Ні, — Данило спробував сісти знову, цього разу Марта допомогла йому. — Зв'яжіться зараз.

Тензін кивнув, активував екран на стіні.

Через мить з'явилося обличчя професора Лещинського. Він виглядав таким же втомленим, як і вони всі, але його очі світилися.

— Даниле, — сказав він, і в його голосі була справжня теплота. — Ти здійснив неможливе.

— Просто зробив свою роботу, —відповів Данило.

— Ні. Ти зробив більше. — Лещинський подивився на папери перед собою. — Енергопередача на рівні сорока восьми відсотків. Це дає нам достатньо для підтримки критичної інфраструктури. Лікарні знову мають електрику. Очисні споруди працюють. Ти врятував тисячі життів.

Данило не знав, що сказати. Він просто кивнув.

— А ваш стан? — запитав Лещинський. — Наші медики стурбовані.

— Я впораюся, — сказав Данило, хоча біль у голові говорив інше.

Марта втрутилася:

— Він відновиться. Але йому потрібен спокій. Щонайменше добу.

— Розумію. — Лещинський кивнув. — Данило, ще одне. Евакуація. Ми прискорюємо графік. Після того, що сталося... — він завагався, — ми не можемо ризикувати більше. Шаттл вилетить через п'ять днів замість вісімнадцяти.

Данило відчув, як щось стискається в грудях:

— П'ять днів?

— Так. Ви протримаєтеся?

Данило подивився на Марту. Вона дивилася на нього, обличчя непроникне.

— Так, — сказав він. — Протримаємося.

— Добре. Тримайтеся, Omega. Ви майже вдома.

Екран згас.

Тиша заповнила модуль.

— П'ять днів, — прошепотіла Марта. — Ресурсів у нас... — вона швидко рахувала, — на сім. Якщо нічого більше не зламається.

— Вистачить, — сказав Данило, хоча сам не був впевнений.

Тензін подивився на них обох:

— Ми робили неможливе досі. Будемо робити й далі.

У цей момент станція здригнулася.

Легко, майже непомітно, але всі троє відчули.

Данило спробував встати:

— Що це було?

— Не знаю, — Тензін кинувся до консолі на стіні. — Перевіряю системи.

Станція здригнулася знову. Сильніше.

На консолі засвітилися червоні індикатори.

— Халепа, — прошепотів Тензін.

— Що?! — Марта підбігла до нього.

Тензін подивився на них, обличчя бліде:

— Орбіта. Ми падаємо.

Данило відчув, як кров відливає від обличчя:

— Як швидко?

Тензін швидко рахував на екрані:

— Повільно. Але стабільно. Двигуни корекції орбіти... — він збільшив схему, — не працюють. Пошкоджені під час бурі.

— Скільки у нас часу? — запитала Марта тихо.

Тензін подивився на розрахунки:

— Три дні. Може, чотири. Потім ми увійдемо в атмосферу.

— І згоримо, — закінчив Данило.

Тиша.

Марта повільно сіла на стілець:

— Евакуація через п'ять днів. У нас три.

— Може, чотири, — повторив Тензін, але голос його не був впевненим.

Данило закрив очі. Вони були так близько. Так близько.

І тепер — це.

— Є спосіб виправити двигуни? — запитала Марта.

Тензін похитав головою:

— Вони всередині корпусу станції. Доступ тільки через технічний відсік. Але там... — він подивився на схему, — там немає тепла, немає повітря. Після пожежі весь відсік герметично закритий.

— Значить, хтось має туди піти, — сказав Данило.

— У скафандрі? Всередині станції? — Марта подивилася на нього. — Це божевілля.

— У нас немає вибору.

— Данило, ти щойно ледве вижив! Ти не можеш знову!

— Не я, — Данило подивився на Тензіна. — Ти. Ти знаєш двигуни краще за мене.

Тензін повільно кивнув:

— Так. Знаю.