Глава 55: Вихід Данила

Данило рухався назад до станції, кожен рух вимагав зусиль. Руки боліли від напруги, пальці оніміли від холоду навіть крізь ізоляцію скафандра. Він чув власне дихання — важке, прискорене, занадто прискорене.

«Заспокойся, — наказав він собі. — Дихай повільніше. Економ кисень».

Але тіло не слухалося. Адреналін розливався кров'ю, серце билося як божевільне.

— Данило, — голос Марти в навушниках, напружений. — Твій пульс сто п'ятдесят. Дихай повільніше.

— Намагаюся, — видихнув він.

— Не намагайся. Роби. — Її голос став твердим, командним. — Вдихни на чотири рахунки. Видихни на шість. Зараз.

Данило зробив, як вона сказала. Раз, два, три, чотири — вдих. Раз, два, три, чотири, п'ять, шість — видих.

Пульс повільно почав знижуватися. Сто сорок. Сто тридцять.

— Краще, — сказала Марта. — Продовжуй.

Він пересувався по поручнях, підтягував себе до наступного. Станція здавалася такою близькою, але кожен метр давався важко. У невагомості не можна просто йти — треба контролювати кожен рух, кожен імпульс.

— Данило, — Тензін. — Ти на відстані п'яти метрів від шлюзу. Ще трохи.

— Бачу, — Данило простягнув руку до наступного поручня.

І промахнувся.

Його рука пройшла повз, пальці схопили порожнечу. Імпульс руху штовхнув його вбік, він почав повільно обертатися.

— Дідько, — прошепотів він.

— Що сталося?! — різко запитала Марта.

— Промахнувся. Обертаюся.

Він бачив, як станція крутиться в його полі зору. Земля. Зірки. Станція. Знову Земля. Зірки.

Панікa підкотила до горла, але він задушив її.

«Не панікуй. Думай».

Страхувальний трос. Він міг підтягнутися по ньому.

Данило потягнувся до тросу, схопив його обома руками. Почав підтягувати себе, долоня за долонею.

— Використовую трос, — доповів він.

— Кисню дві хвилини, — Айлін, її голос тремтів.

— Достатньо, — сказав Данило, хоча сам не був впевнений.

Він тягнув себе по тросу. Метр. Ще метр. Станція наближалася.

Раптом — різкий смик.

Трос напружився, щось тріснуло.

Данило завмер.

— Що це було? — запитав Тензін.

Данило повільно обернувся, подивився на трос за собою.

Одне із зовнішніх волокон порвалося. Трос тримався на двох третинах первинної міцності.

— Трос пошкоджений, — сказав він спокійно, хоча всередині все стислося.

— Наскільки? — Марта.

— Одне волокно порвалося. Ще два тримають.

— Лихо, — прошепотів хтось. Айлін, здається.

— Данило, — Марта говорила чітко, контрольовано. — Рухайся повільно. Дуже повільно. Не створюй раптового навантаження на трос.

— Розумію.

Він рухався тепер обережно, кожне пересування на тросі — м'яко, без ривків. Сантиметр за сантиметром.

Його дихання знову прискорилося.

— Данило, дихай, — нагадала Марта.

— Дихаю, — видихнув він, хоча це було складно.

Повітря в шоломі ставало густішим. Кисень закінчувався, двоокис вуглецю накопичувався. Він відчував головокружіння, легка нудота підкочувала.

— Кисню на хвилину двадцять, — Айлін.

— Я майже повернувся, — Данило бачив шлюз прямо перед собою. Три метри. Два.

Він простягнув руку, схопив поручень біля шлюзу.

— Дістав!

У центрі керування вибухнули оплесками. У навушниках Данило чув вигуки радості.

Але рано було радіти.

Він підтягнув себе до шлюзу, схопив другою рукою за край дверей.

І відчув, як трос знову смикнувся.

Тріск, гучніший цього разу.

Ще одне волокно порвалося.

— Ні, — прошепотів Данило.

Трос тримався на останньому волокні. Воно натягнулося до межі, тонке, як волосина між життям і смертю.

— Данило, що там?! — Марта кричала.

— Трос... ще одне волокно порвалося. Залишилося одне.

Тиша.

Потім Тензін, дуже спокійно:

— Не рухайся. Зовсім. Я виходжу за тобою.

— Ні! — Марта. — Немає часу! У Данила кисню на хвилину!

Данило висів біля шлюзу, тримаючись за поручень однією рукою. Трос за його спиною натягнувся, скрипів.

Він подивився на свої руки. Права трималася за поручень. Ліва — вільна.

«Якщо я відстебну трос, я втрачу страховку. Але якщо не відстебну, трос може порватися і потягнути мене назад».

Вибір був простий і жахливий.

— Відстібаю трос, — сказав він.

— ЩО?! — три голоси одночасно.

— Немає вибору. Якщо він порветься, я відлечу. Краще відстебнути зараз, поки я тримаюся.

— Данило, не смій! — Марта.

Але він вже тягнувся до кріплення тросу на скафандрі. Пальці, онімілі і незграбні, шукали замок.

— Данило! — Марта кричала. — Це наказ! Не чіпай трос!

— Вибач, — прошепотів він.

Знайшов замок. Натиснув.

Клік.

Трос відстебнувся, відлетів назад, замахався у вакуумі як металева змія.

Данило тримався тільки однією рукою за поручень.

У центрі керування запанувала тиша. На екранах показники тросу зникли.

Лещинський схопився:

— Він відстебнув страховку!

— Божевільний, — прошепотів генерал.

На борту станції Марта дивилася на монітор, її обличчя було білим:

— Кисню сорок секунд.

Данило підтягнув себе до входу в шлюз. Руки тремтіли від втоми, м'язи кричали. Він просунувся наполовину всередину.

Світло перед очима почало тьмяніти. Недостатньо кисню. Мозок відключався.

— Данило! — Айлін. — Твій пульс падає!

Він чув її голос, наче здалеку, наче крізь воду.

Просунувся ще трохи. Майже весь всередині.

Ноги ще зовні.

Руки слабшали. Хватка на поручні слабшала.

«Ні, — думав він. — Ще трохи. Ще трішки».

Він підтягнувся останнім зусиллям, втягнув ноги всередину.

Впав на підлогу шлюзу.

— Данило! — Марта. — Відповідай!

Він не міг. Дихання зупинилося. Кисню не було.

Рука, трясучись, потяглася до кнопки закриття зовнішніх дверей.