Глав 54: Земля. Чекання

Центр космічного керування у Варшаві гудів, наче вулик. Десятки екранів світилися у напівтемряві, показуючи телеметрію зі станції Omega. Оператори сиділи на своїх місцях, напружені, стежили за кожною цифрою, кожним сигналом.

На центральному екрані — схематичне зображення станції. Маленька біла точка за її бортом — Данило.

Професор Лещинський стояв перед екраном, руки схрещені на грудях. Він не спав дві доби, але його очі були широко відкриті, пильні.

— Скільки він там? — запитав генерал Ковальський, підійшовши ззаду.

— Дванадцять хвилин, — відповів Лещинський, не обертаючись.

— Скільки йому залишилося?

— У ідеалі — шість. Реалістично — вісімнадцять.

— А кисню?

— На тридцять хвилин. — Лещинський нарешті подивився на генерала. — Якщо він не встигне, доведеться повертатися з нічим.

Генерал підійшов ближе до екрану:

— Якщо він не встигне, ми всі приречені.

— Не всі. Тільки мільйони.

Генерал різко обернувся:

— Це не смішно, професоре.

— Не намагаюся бути смішним, — Лещинський знову подивився на екран. — Просто констатую факт.

Вони замовкли, дивлячись на білу точку, що рухалася повільно вздовж станції.

Оператор зв'язку підняв руку:

— Контакт зі станцією. Данило запитує схему перепідключення.

— Передайте, — наказав Лещинський.

На екрані з'явилася діаграма — складна сітка дротів і з'єднань.

— Отримано, — пролунав голос Данила, спотворений статикою. — Починаю відключення згорілих модулів.

Усі в центрі завмерли, спостерігаючи за показниками на екранах.

Напруга на панелі падала. Двадцять п'ять відсотків. Двадцять. П'ятнадцять. Десять.

Нуль.

— Панель відключена, — доповів оператор.

Генерал вдихнув:

— Тепер найскладніше.

— Так, — погодився Лещинський. — Тепер він має замінити модулі та перепідключити систему. У вакуумі. При температурі мінус сто п'ятдесят градусів. З обмеженим запасом кисню.

— Ви любите нагнітати, професоре.

— Я люблю говорити правду.

На околиці Києва, у маленькій квартирі, Олена сиділа перед телевізором. Міша спав у своїй кімнаті — нарешті, після годин вмовляння.

На екрані — новини. Диктор говорив монотонно:

«Космонавт станції Omega Данило Коваленко зараз здійснює екстрений вихід у відкритий космос. Мета — ремонт критичної енергопередавальної панелі. За інформацією з Центру керування, це остання спроба відновити енергопостачання для Східної Європи».

Камера переключилася на Центр керування — Лещинський дає коротке інтерв'ю.

«Ситуація критична. Данило Коваленко — наша остання надія. Якщо йому вдасться, ми отримаємо достатньо енергії для підтримки критичної інфраструктури. Якщо ні...»

Він не закінчив, але всі зрозуміли.

Олена вимкнула звук, але продовжувала дивитися на екран. Там показували схему станції, маленьку точку біля неї.

Її руки тремтіли. Вона стиснула їх, міцно, до болю.

«Данило, — думала вона, — не роби нічого дурного. Будь ласка. Повернися до мене».

Телефон задзвонив. Вона схопила його — мама.

— Олено, ти бачиш новини?

— Так, мамо.

— Мій Боже. Твій Данило... він там...

— Знаю.

— Чому вони послали його? Він же інженер, не космонавт!

— Він єдиний, хто може це зробити, — Олена говорила спокійно, хоча всередині все тремтіло.

— Але це ж небезпечно! Він може...

— Мамо, — перебила Олена. — Будь ласка. Не зараз.

Пауза на іншому кінці лінії.

— Вибач, доню. Я просто хвилююся.

— Я теж.

— Він сильний. Він впорається.

— Так, — прошепотіла Олена, дивлячись на екран. — Він впорається.

Вона закінчила розмову, поклала телефон.

На екрані показували зйомку зі станції — розмите відео, на якому ледве видно білу фігуру на тлі космосу.

Олена підвелася, підійшла до вікна. За ним — місто, напівтемне, холодне. Лише деякі вікна світилися — ті, де ще була енергія.

Вона подивилася вгору, на небо. Десь там, за хмарами, за атмосферою — він.

«Повернися, — подумала вона, — повернися до нас. Ми не можемо без тебе».

По всій Європі мільйони людей дивилися новини. У холодних квартирах, у переповнених притулках, у лікарнях біля ліжок хворих.

У Варшаві чоловік тримав хвору дочку, загорнуту в ковдри, і дивився на маленький екран телефону:

— Тату, хто той дядько в космосі?

— Герой, доню. Він рятує нас.

— Він зможе?

— Сподіваюся.

У Бухаресті стара жінка стояла біля вікна, тримаючи свічку. Електрики не було три дні. Вона молилася — старими словами, яких навчила її бабуся.

У Празі група студентів зібралася в університеті, єдиному місці з енергією. Вони дивилися на великий екран у холі.

— Це божевілля, — сказав один. — Він може загинути.

— Але він спробує, — відповіла дівчина поруч. — Це більше, ніж роблять інші.

У соцмережах з'явився новий хештег: #DanyloOmega.

За годину — мільйон згадок.

За дві — десять мільйонів.

Люди писали підтримку, молитви, надії.

«#DanyloOmega Ти можеш! Ми віримо в тебе!»

«#DanyloOmega Герой нашого часу. Повернися живим!»

«#DanyloOmega Моя дочка тримається завдяки тобі. Дякую.»

Але були й інші голоси:

«#DanyloOmega Один чоловік не має нести таку ношу. Де уряд? Де допомога?»

«#DanyloOmega Якщо він помре, це буде на совісті тих, хто послав його туди.»

Світ дивився. Чекав. Затамувавши подих.

У Центрі керування напруга зростала з кожною хвилиною.

— Двадцять хвилин, — доповів оператор. — Кисню залишилося на десять.

Лещинський стиснув губи:

— Данило, ваш статус?

Статика. Потім голос, важкий, задиханий:

— Майже... закінчив. Останній модуль.

— Ваш кисень критично низький.

— Знаю. Ще... хвилина.