Глава 53: Підготовка до виходу

Марта увірвалася у шлюзовий модуль, як буря. Данило стояв біля скафандра, перевіряючи герметичність кріплень. Тензін налаштовував систему зв'язку. Обидва обернулися, почувши її кроки.

— Зупиніться, — наказала Марта.

Данило випрямився, подивився на неї спокійно:

— Марто...

— Ні, — вона підійшла ближче, стала між ним і скафандром. — Ти не підеш.

— Я маю піти.

— Ти загинеш там!

— Можливо, — Данило не відвів погляду. — Або виживу. І врятую нас усіх.

Марта стиснула кулаки:

— Це самогубство. Та панель пошкоджена критично. Ти навіть не знаєш, чи зможеш її відремонтувати.

— Знаю. П'ятдесят відсотків шансів.

— П'ятдесят! — Марта підвищила голос. — Ти ризикуєш життям на підкиданні монетки!

— Так, — Данило кивнув, — але якщо я не спробую, наші шанси нульові. П'ятдесят краще за нуль.

Тензін тихо відступив, залишивши їх віч-на-віч.

Марта дивилася на Данила, її груди здіймалися від гніву і страху:

— Ти робиш те саме, що я. Вирішуєш померти за інших.

— Ні, — Данило похитав головою. — Я вирішую ризикувати. Різниця велика.

— Для мене — ні!

— Для мене — так!

Вони стояли, дивлячись один на одного. За спиною Данила висів скафандр — білий, громіздкий, наче саван.

Марта заговорила тихіше, але кожне слово було наповнене болем:

— Данило. У тебе є сім'я. Дружина. Син. Вони чекають на твоє повернення.

— Знаю.

— Якщо ти помреш там — що я їм скажу? Що ти вирішив зіграти в героя?

Данило здригнувся від цих слів, але вистояв:

— Скажеш, що я зробив все можливе. Що я не здався.

— Це не втішить твого сина!

— Ні, — Данило закрив на мить очі. — Але дасть йому батька, яким він зможе пишатися. Навіть мертвим.

Марта відчула, як сльози підступають. Вона не плакала вже багато часу, але зараз ледве стримувалася:

— Данило, будь ласка. Не роби цього.

— Мушу.

— Ні. Не мусиш. Ми знайдемо інший шлях.

— Немає іншого шляху! — Данило нарешті підвищив голос. — Марто, ти сама це знаєш! Ти лікар, ти розумієш цифри! Нас четверо, ресурсів на десять днів, евакуація через вісімнадцять! Математика не збігається!

— Тоді ми помремо разом!

— Ні! — Данило схопив її за плечі. — Ми не помремо. Жоден з нас. Тому що я відремонтую цю прокляту панель, і ми протримаємося, і ми всі повернемося додому. Всі четверо!

Марта дивилася на нього крізь сльози:

— А якщо ні? Якщо ти не зможеш?

Данило м'якше:

— Тоді принаймні я спробую.

Він відпустив її, відступив.

Марта стояла, відчуваючи, як її аргументи розбиваються об його впертість. Так само, як його аргументи розбивалися об її власну.

— Ми однакові, — сказала вона тихо. — Обидва готові померти. Обидва думаємо, що це єдиний вихід.

— Так, — Данило кивнув. — Різниця в тому, що мій варіант дає шанс нам усім.

Марта замовкла. Логіка. Знову логіка. І він був правий.

Вона ненавиділа таку правоту.

Тензін обережно підійшов:

— Марто. Я розумію твій страх. Але Данило має рацію. Це наш найкращий шанс.

Марта обернулася до нього:

— А якщо щось піде не так? Якщо він застрягне там? Якщо скафандр пошкодиться?

— Тоді я вийду за ним, — Тензін відповів спокійно.

— І ти теж помреш!

— Можливо. Або врятую його.

Марта закрила обличчя руками. Вона втомилася боротися. Втомилася бути раціональною. Втомилася бути сильною.

— Я не можу це дозволити, — прошепотіла вона.

— Ти не можеш цього заборонити, — м'яко сказав Данило.

Вона опустила руки, подивилася на нього:

— Я капітан медичної служби. Маю право заборонити вихід з міркувань безпеки.

— А я капітан станції, — Данило підійшов до скафандра. — І моє рішення остаточне.

Марта спостерігала, як він починає одягати нижній шар скафандра. Руки його були впевненими, рухи — чіткими. Він уже прийняв рішення давно. Можливо, ще вчора вночі.

Айлін увійшла до модуля, несла медичне обладнання. Побачила Марту, зупинилася:

— Марто...

— Ти теж знала, — Марта подивилася на неї.

— Так. Вибач.

— Усі знали. Крім мене.

— Ми боялися, що ти зупиниш, — Айлін поставила обладнання. — І ми не могли цього дозволити.

Марта гірко усміхнулася:

— Іронія. Спочатку ви не дозволяли мені піти. Тепер я не можу зупинити вас.

Данило натягнув верхню частину скафандра, застебнув кріплення:

— Марто. Мені потрібна твоя допомога.

Вона різко подивилася на нього:

— Що?

— Ти найкращий медик. Якщо щось станеться — ти єдина, хто зможе допомогти. — Він подивився їй у вічі. — Я не прошу благословення. Я прошу підтримки.

Марта хотіла відмовити. Хотіла розвернутися і піти. Залишити їх із цим божевіллям.

Але не могла.

Тому що він був правий. Якщо щось піде не так, вона єдина, хто зможе його врятувати.

— Добре, — сказала вона нарешті, голос тремтів, — я допоможу. Але з однієї умови.

— З якою?

— Якщо щось піде не так, якщо я скажу повертатися — ти повертаєшся. Негайно. Без суперечок.

Данило вагався.

— Данило, — Марта підійшла ближче. — Якщо ти хочеш, щоб я допомогла, дай мені шанс. Дай мені хоч якийсь контроль.

Він подивився на неї довго, потім повільно кивнув:

— Гаразд. Якщо ти скажеш повертатися — я повернуся.

— Обіцяй.

— Обіцяю.

Марта вдихнула глибоко, спробувала заспокоїтися. Її руки тремтіли, але вона змусила їх стати стабільними.

— Тоді почнемо, — сказала вона. — Айлін, підключай датчики. Тензін, перевір системи зв'язку. Данило... — вона подивилася на нього, — спробуй не вмерти там.

Він усміхнувся — втомлено, але щиро:

— Постараюся.

Наступні дві години були заповнені підготовкою. Кожна деталь скафандра була перевірена тричі. Кожен шов, кожне кріплення, кожна трубка.