Глава 52: Данило пропонує альтернативу

Данило не спав усю ніч. Його очі горіли від втоми, пальці боліли від безперервного набору, спина здерев'яніла від багатьох годин у кріслі. Але він не зупинявся.

На екранах перед ним — схеми, діаграми, розрахунки. Енергосистеми станції розібрані до найменшої деталі. Кожен дріт, кожна панель, кожен з'єднувач. Він переглядав їх знову і знову, шукаючи те, що пропустив, те, що могло б врятувати їх усіх.

— Має бути щось, — бормотів він собі під ніс, — має бути.

За його спиною Тензін тихо заварював чай. Вони домовилися чергувати — хтось завжди у центральному модулі, хтось завжди поруч з Мартою. Зараз Айлін була у коридорі біля каюти Марти, робила вигляд, що просто прибирає.

— Данило, — Тензін поставив чашку йому на стіл. — Тобі треба відпочити.

— Не можу, — Данило не відірвав погляду від екрану. — Не маю права.

— У тебе не буде сил думати, якщо ти не поспиш.

— У мене немає часу спати!

Різкість у його голосі була непритаманною. Данило зупинився, провів руками по обличчю.

— Вибач. Я просто... я маю це знайти.

Тензін сів поруч, помовчав.

— Що ти шукаєш?

— Спосіб підняти ефективність енергопередачі. — Данило показав на графіки. — Зараз ми на двадцяти п'яти відсотках. Якщо я зможу підняти до п'ятдесяти — це дасть нам достатньо і для підтримки станції, і для передачі на Землю.

— П'ятдесят відсотків, — Тензін подивився на цифри. — Це реально?

— Теоретично — так. Практично... — Данило зітхнув. — Проблема в головній передавальній панелі. Вона працює лише на третину потужності. Пошкоджена під час бурі.

— Марта ремонтувала одну панель.

— Іншу. Ця — критичніша. Складніша. — Данило збільшив схему на екрані. — Вона розташована на зовнішній стороні станції. Ремонт зсередини неможливий.

Тензін нахмурився:

— Вихід у космос?

— Так.

— Після того, що сталося з Мартою? Радіація, холод, обмежений кисень?

— Я знаю ризики, — Данило відкинувся на спинку крісла. — Але це єдиний шлях. Якщо я зможу відремонтувати цю панель, замінити три згорілі модулі, перепідключити резервні лінії... — він показав на екран, — ми отримаємо сорок п'ять, може п'ятдесят відсотків ефективності.

— «Якщо», — наголосив Тензін.

— Так. Якщо.

Вони помовчали. Данило пив чай — гіркий, майже холодний, але це було краще, ніж нічого.

— Скільки часу потрібно на ремонт? — запитав Тензін.

— Двадцять хвилин. Може, тридцять, якщо щось піде не так.

— Запасу кисню у скафандрі?

— Сорок хвилин при нормальному диханні. Менше, якщо доведеться важко працювати.

Тензін повільно кивнув:

— Ти йдеш на великий ризик.

— Знаю.

— Марта не погодиться.

— Не питаю її дозволу.

Тензін всміхнувся слабо:

— Ти кажеш як вона.

Данило теж всміхнувся, але без радості:

— Можливо, ми обидва надто впертi.

Двері у центральний модуль відчинилися. Увійшла Айлін, виглядала втомленою.

— Марта спить, — сказала вона тихо. — Або робить вигляд, що спить.

— Як ти думаєш, вона... — почав Данило.

— Не знаю, — Айлін сіла, обхопила себе руками. — Вона дуже спокійна. Занадто спокійна. Це мене лякає.

Данило кивнув. Він розумів. Спокій Марти був не полегшенням, а рішучістю. Рішучістю людини, яка прийняла остаточне рішення.

— У мене є план, — сказав він.

Обидва подивилися на нього.

Данило повернув екран до них, почав пояснювати. Схема. Панель. Ремонт. Ризики. Результат.

Коли він закінчив, Айлін дивилася на нього широко відкритими очима:

— Ти збираєшся вийти у відкритий космос. Один. Ремонтувати критичну систему. Яка може вибухнути в будь-який момент.

— Так.

— Це самогубство.

— Ні. Це ризик. Великий, але обчислений.

— Марта не дозволить.

— Марта не командує мною, — Данило подивився на Айлін твердо. — Я капітан цієї станції. Я приймаю рішення.

Тензін втрутився:

— Але ти не можеш вийти один. Потрібен хтось зсередини, хто керуватиме, інструктуватиме.

— Ти, — Данило кивнув йому. — Ти знаєш системи майже так само добре, як я. Айлін буде на зв'язку, стежитиме за моїми показниками здоров'я. Марта... — він замовк.

— Марта буде проти, — закінчила Айлін.

— Так.

— Вона спробує зупинити тебе.

— Спробує.

Айлін подивилася на Тензіна, потім назад на Данила:

— І що ми робимо?

Данило зробив глибокий вдих:

— Не кажемо їй. До останнього моменту.

Тиша.

— Ти хочеш обдурити її? — Айлін не могла повірити.

— Я хочу врятувати її, — відповів Данило. — Навіть якщо для цього треба піти проти її волі. Як вона хотіла піти проти нашої.

Тензін повільно кивав:

— Іронія долі.

— Так. — Данило подивився на них обох. — Отже? Ви зі мною?

Айлін вагалася. Вона розривалася між бажанням допомогти і почуттям провини за обман.

Тензін відповів першим:

— Я з тобою. Якщо це дасть нам шанс вижити всім разом — я підтримую.

Данило подивився на Айлін:

— Айлін?

Вона закусила губу, подивилася вниз, потім нагору:

— Я теж. Але Данило... — вона подивилася йому в очі, — обіцяй, що повернешся. Ми не можемо втратити ще когось.

— Обіцяю, — сказав Данило, хоча обидва знали, що це те, що він не міг гарантувати.

Решту ночі вони планували. Тихо, обережно, щоб Марта не почула. Данило складав покрокову інструкцію ремонту. Тензін вивчав схеми управління з центру. Айлін готувала медичне обладнання — на всяк випадок.

Коли світло за ілюмінатором змінилося — схід сонця над Землею, яскравий, сліпучий — Данило відклав планшет.

— Робимо сьогодні, — сказав він.

— Сьогодні? — Айлін здригнулася. — Так швидко?

— Кожна година на рахунку. Чим довше чекаємо, тим менше шансів.— він подивився на годинник. — Через чотири години. Готуватимемося три, на ремонт — тридцять хвилин.