Глава 51: Відмова команди

Тиша в центральному модулі була важчою за свинець. Марта стояла перед ними — спокійна, рішуча, готова. А вони дивилися на неї з жахом, бо вона щойно запропонувала щось неможливе, неприйнятне, неймовірне.

Данило першим оговтався і промовив:

— Ні.

Одне слово. Коротке, тверде, беззаперечне.

Марта нахилила голову:

— Данило...

— Ні, — він підійшов до неї, подивився їй в очі. — Я не знаю, що відбувається у твоїй голові, яка логіка привела тебе до цього, але відповідь — ні. Категорично.

— Ти навіть не вислухав мої аргументи до кінця.

— Не потрібно, — Данило простягнув руку, наче хотів торкнутися її плеча, але зупинився. — Марто, ми команда. Ми пройшли через пожежу, через холод, через виходи у відкритий космос. Разом. І ми не залишимо нікого.

Айлін підійшла з іншого боку:

— Марто, будь ласка. — Її голос тремтів. — Не проси нас про це. Ми не зможемо. Я не зможу.

Марта повільно обернулася до неї:

— Айлін, ти сама казала, що краще ти, ніж тисячі. Я кажу те саме. Краще я, ніж ви троє.

— Але я не хотіла, щоб хтось справді... — Айлін не закінчила, заплакала знову.

Тензін мовчав. Він стояв осторонь, тримаючи чотки, його обличчя було непроникним. Але Марта бачила, як напружені його плечі, як стиснута щелепа.

— Тензіне, — звернулася вона до нього. — Ти розумієш. Ти говорив про жертву, про рятування світу. Це і є та жертва.

Тензін повільно підняв очі. Вони були темними, глибокими, повними болю.

— Не так, — сказав він тихо. — Не така має бути жертва.

— А як? — Марта розвела руками. — Скажи мені. Яка має бути жертва, якщо не така?

Тензін зробив крок вперед.

— Жертва — це вибір, який робиш у момент необхідності. Не заздалегідь. Не холодно, розрахунково. — Він подивився на неї. — Ти приймаєш рішення за нас. Без нас. Це не жертва. Це самогубство.

Марта здригнулася від останнього слова.

— Ні. Це раціональне рішення для виживання групи.

— Групи, до якої ти входиш! — Данило підвищив голос вперше за всю розмову. — Марто, ти неможеш просто вирішити померти і чекати, що ми погодимося!

— Я не прошу вашої згоди, — Марта відповіла так само голосно. — Я інформую вас про своє рішення.

— А ми відмовляємося його прийняти!

Вони стояли один напроти одного, обидва напружені, обидва впевнені у своїй правоті.

Айлін втрутилася, стала між ними:

— Зупиніться. Обидва. — Вона подивилася на Марту. — Марто, я розумію, що ти хочеш нам допомогти. Розумію, що ти втомилася. Але це не вихід.

— Який тоді вихід? — Марта відступила, обернулася до всіх трьох. — Скажіть мені. Ресурсів не вистачає. Евакуація через вісімнадцять днів. У нас максимум десять. Яка ще опція?

— Знайдемо, — сказав Данило твердо.

— Як? Молитвою? Надією?

— Розумом, — Данило повернувся до консолі. — Я інженер. Я знаходжу рішення. І я знайду його зараз.

Марта спостерігала, як він відкриває файли, дивиться на схеми, робить розрахунки. Його руки літали над клавіатурою, очі бігали по екрану.

— Данило, — сказала вона м'якше, — ти шукаєш вже три тижні. Якби рішення було, ти б його знайшов.

— Ще не шукав достатньо, — він не відривав погляду від екрану.

Тензін підійшов до Марти, заговорив тихо, так, щоб тільки вона чула:

— У нашому монастирі був учитель. Він вчив нас, що життя — це дар. Не наш, щоб розпоряджатися ним так легко.

— Я не розпоряджаюся легко, — Марта подивилася на нього. — Це найважче рішення у моєму житті.

— Тоді не приймай його, — Тензін поклав руку їй на плече. — Не сьогодні. Не тут. Дай нам шанс знайти інший шлях.

— А якщо іншого шляху немає?

— Тоді ми зустрінемо кінець разом, — він стиснув її плече. — Всі разом. Ми всі або ніхто.

Марта закрила очі. Відчула тепло його руки крізь холодну тканину форми. Почула, як Айлін тихо плаче позаду. Почула клацання клавіш під пальцями Данила.

Вони не розуміли. Або розуміли, але не хотіли прийняти.

Вона відкрила очі, обережно відсунула руку Тензіна.

— Я піду у свою каюту, — сказала вона. — Подумаю.

Вона не чекала відповіді, просто пішла.

Коридор був темним і холодним. Марта йшла повільно, тримаючись за стіну. В голові гуділо від втоми, від розчарування, від чогось ще, чого вона не могла назвати.

Вона думала, вони зрозуміють. Думала, логіка переможе емоції. Але вони відмовилися.

«Ми всі або ніхто».

Красиві слова. Благородні. Але нерозумні.

Марта дійшла до своєї каюти, зачинила двері. Сіла на ліжко. Подивилася на свої руки — все ще стабільні, все ще готові діяти.

«Можливо, вони праві, — подумала вона, — можливо, я помиляюся».

Але глибоко всередині вона знала: ні. Математика не бреше. Логіка не помиляється. Троє мають більше шансів, ніж четверо.

Питання тільки в тому: як їх переконати?

Або, якщо не вдасться переконати... як діяти без їхньої згоди?

У центральному модулі Данило все ще сидів за консоллю. Очі боліли від напруги, спина — від нерухомості. Але він не зупинявся.

Айлін сиділа в кутку, обійнявши коліна. Плакала вже не так сильно, тільки тихі схлипи, які вона намагалася приглушити.

Тензін стояв біля ілюмінатора, дивився на Землю. Чотки в руках рухалися повільно, механічно.

— Вона серйозно, — тихо сказала Айлін.

— Знаю, — відповів Данило, не відриваючи погляду від екрану.

— Що ми зробимо?

— Знайдемо інше рішення.

— А якщо немає іншого рішення?

Данило зупинився. Його руки застигли над клавіатурою. Він подивився на відображення Айлін на темному екрані.

— Тоді ми помремо разом, — сказав він тихо, але твердо. — Але я не дозволю їй піти одній.

Тензін обернувся від вікна:

— Вона не попросить дозволу.

Данило повернувся до нього:

— Що ти маєш на увазі?

— Марта — сильна жінка. Рішуча. Якщо вона вирішила щось зробити, вона зробить. Незалежно від того, що ми кажемо. — Тензін подивився на двері, через які вийшла Марта. — Ми маємо стежити за нею.