Глава 50: Точка кипіння

Екрани в центрі керування світилися нерівно, ніби й самі не були певні, чи витримають ще кілька хвилин. Карти Східної Європи рябіли червоним. Лещинський стояв, упершись долонями в стіл, і слухав доповіді, які сипалися одна за одною.

— Варшава — сорок відсотків без енергії.

— Київ — шістдесят.

— Бухарест — сімдесят.

Кожна цифра лягала на плечі важче за попередню. Оператор Марек, блідий і занадто молодий для цього всього, підняв голову від консолі.

— Професоре… нам телефонує Берлін. Просять допомоги.

Лещинський навіть не одразу відповів. Подивився на карту, де лінії живлення тремтіли, як тонкі нитки.

— Скажіть, що не можемо, — нарешті сказав він. — Ми самі ледве тримаємося.

Генерал Ковальський, що стояв трохи осторонь, зробив крок уперед.

— Треба вимкнути цивільні райони. Залишити енергію для лікарень, військових вузлів, водоканалів.

— Це означає тисячі смертей, — тихо сказав Лещинський.

— Або десятки тисяч, якщо система впаде повністю, — так само тихо відповів генерал.

Між ними зависла пауза. Не драматична — робоча, страшна своєю буденністю. Лещинський заплющив очі на секунду.

— Робіть, — сказав він. І голос у нього був порожній.

Світло зникло раптово. Не моргнуло — просто обірвалося. Олена спершу подумала, що це черговий збій, але аварійна лампочка в коридорі теж не загорілася.

— Мамо, чому темно? — почувся голос Міші.

— Заощаджують енергію, синку, — сказала вона, дивуючись, як рівно звучить її голос.

Квартира швидко почала холонути. Батареї були холодні, як стіни. Олена дістала з шафи все тепле, що знайшла: дві куртки, стару вовняну ковдру. Вона кутала Мішу, ніби хотіла власними руками втримати тепло.

Вони сіли на дивані, притулившись одне до одного. Олена тихо заспівала колискову — ту саму, що співала ще її мама. Голос трохи тремтів, але Міша слухав уважно.

— Мамо, а тато на станції… там теж так холодно? — спитав він.

Олена ковтнула сльози.

— Може, навіть холодніше, — сказала вона. — Але він сильний. Як і ти.

Міша усміхнувся крізь втому. Вони заснули разом, тремтячи, у темряві, яка здавалася безкінечною.

Генератор гудів нерівно, ніби задихався. У лікарні було світло, але всі знали — ненадовго. Шість годин. Може, менше.

Ірина зібрала команду в тісному коридорі.

— Ми не можемо підтримувати всі апарати, — сказала вона.

Молодий лікар різко підняв голову.

— Що ви маєте на увазі?

Ірина не одразу відповіла.

— Треба вибрати. Кого підтримувати… а кого ні.

Слова впали важко. Хтось відвернувся до стіни. Хтось сів просто на підлогу.

— Я знаю, — голос Ірини здригнувся. — Це жахливо. Але якщо ми не виберемо, помруть усі.

Вони склали список. За показниками. За шансами. П’ятдесят дітей. Енергії — на тридцять.

Двадцять імен залишилися за межею.

Ірина писала, і сльози падали на папір, розмиваючи чорнило.

«Прости мені,— думала вона. — Боже, прости».