Глава 49: Марта пропонує жертву

Медичний модуль був маленький, холодний і майже порожній. Марта стояла біля металевої шафи, методично перевіряючи запаси. Її руки рухалися автоматично — звичка багатьох років медичної практики.

Морфін — три ампули. Антибіотики — вісім доз. Бинти — половина рулону, решта згоріла у пожежі. Кровоспинні — два пакети. Адреналін — одна ампула.

Вона записувала кожну позицію у свій планшет, хоча вже знала напам'ять, що залишилося. Це заспокоювало — рахувати, каталогізувати, контролювати.

Марта відклала планшет, подивилася на свої руки. Вони були стабільні, не тремтіли. Руки хірурга. Руки, які рятували життя.

«Якщо хтось пораниться критично, — думала вона, — я зможу врятувати. Але ресурсів вистачить тільки на одного. Може, на двох, якщо пощастить».

Вона закрила очі, і відразу спливли спогади.

Лікарня. Шість років тому. Масова аварія на автобані. Двадцять три поранені, троє в критичномустані. Їй довелося вибирати — кого оперувати першим.

Вона вибрала молодого чоловіка. Двадцять вісім років, батько двох дітей. Високі шанси на виживання.

Жінка, сорок два роки, померла, чекаючи своєї черги.

Її дочка кричала: «Моя мати могла вижити! Ви вбили її!»

Марта стояла тоді, мовчки, дозволяючи їй кричати. Бо дочка була права. Її мати могла вижити. Але Марта зробила вибір — раціональний, правильний за всіма протоколами. І все одно — вибір, який коштував життя.

«Я завжди вибирала, — думала Марта зараз, відкриваючи очі. — Завжди вирішувала, хто вартий життя більше. Хто має шанс. Хто — ні».

Вона подивилася на своє відображення у металевій поверхні шафи. Розмите, спотворене, але впізнаване.

«Може, зараз час вибрати себе?

Пауза.

«Або навпаки?»

Марта пройшла по станції. Центральний модуль. Житловий. Технічний. Невеликі, холодні. Чотири людини у металевій коробці, що висить у порожнечі космосу.

Вона рахувала.

Їжа: п'ять днів на чотирьох. Якщо троє — шість з половиною днів.

Кисень: регенератор працює на 60% ефективності для чотирьох. Для трьох — 80%. Різниця між життям і смертю.

Вода: пів літра на людину на добу. Якщо троє — дві третини літра. Не багато, але помітно.

Енергія: життєзабезпечення споживає енергію залежно від кількості людей. Менше людей — менше споживання.

Математика була жорстокою, але чіткою.

Якщо одного з них не буде, решта отримає на тридцять три відсотки більше ресурсів. Тридцять три відсотки — це два додаткових дні виживання. Може, три.

Це може бути різниця між тим, щоб дожити до евакуації, і тим, щоб померти за день до неї.

Марта зупинилася біля ілюмінатора. Земля оберталася внизу, байдужа до її розрахунків.

«Хтось має піти, — думала вона. — Добровільно. Інакше ми всі помремо».

Вона подивилася на своє відображення у склі.

«Хто?»

І розуміла відповідь ще до того, як питання сформувалося повністю.

«Я».

Марта повернулася у медичний модуль. Сіла за маленький стіл, де зазвичай вела записи. Дістала планшет.

Вона була логічною людиною. Завжди була. Емоції — це добре, але логіка рятує життя.

Отже, логіка:

Данило — інженер. Єдиний, хто розуміється на системах станції. Без нього станція не працюватиме. Він незамінний.

Тензін — технік. Він ремонтує, налагоджує, підтримує обладнання. Данило знає теорію, але Тензін — практик. Він теж незамінний.

Айлін — психолог. Вона тримає команду разом. Без неї вони б уже давно зламалися під тиском. Вона емоційний стрижень групи.

Марта — медик. Але всі здорові. Її знання потрібні тільки в разі травм. А якщо травми не буде? Якщо всі доживуть до евакуації неушкодженими?

Вона найменш необхідна.

Марта записала це у планшет. Чітко, методично.

«Я найменш необхідна для виживання групи».

Але була ще одна причина. Глибша. Особистіша.

Вона втомилася.

Втомилася вибирати, хто має жити, а хто — ні. Втомилася нести вину за те, що когось не змогла врятувати. Втомилася уявляти обличчя людей, які померли, тому що вона вибрала когось іншого.

«Якщо я піду, — думала вона, — принаймні, це буде мій вибір. Не чийсь інший. Мій».

Вона відкрила новий файл. Почала писати.

Лист 1: Родині в Німеччині

«Дорогі. Якщо ви читаєте це, значить, мене більше немає. Не сумуйте надто довго. Я прожила хороше життя. Я рятувала людей. Я робила те, що вважала правильним. І я йду спокійно, знаючи, що моя смерть дала шанс іншим. Люблю вас. Марта».

Лист 2: Колегам

«Шановні колеги. Дякую за час, що ми провели разом. За навчання, за підтримку, за довіру. Я сподіваюся, що моя робота тут, на станції, врятувала хоча б кілька життів. Продовжуйте рятувати. Це найважливіше. Марта».

Лист 3: Команді

«Данило, Айлін, Тензіне. Не звинувачуйте себе. Це був мій вибір. Не ваш. Мій. Я прийняла його спокійно, розумно, без жалю. Живіть. Поверніться додому. Розкажіть їм, що ми зробили тут. І пам'ятайте: жертва має сенс тільки тоді, коли хтось живе після неї. Тож живіть. Марта».

Вона зберегла файли. Поклала планшет на стіл.

Встала.

Зробила глибокий вдих.

Вона була готова.

Центральний модуль був освітлений тьмяно — економія енергії. Данило сидів за консоллю, щось перевіряючи. Айлін і Тензін розмовляли тихо в кутку.

Марта увійшла. Всі троє подивилися на неї.

— Я маю пропозицію, — сказала вона спокійно.

Данило обернувся.

— Слухаємо.

Марта зробила крок вперед. Руки за спиною. Спина пряма. Голос рівний.

— Хтось має піти. Добровільно. Щоб інші вижили.

Тиша.

Абсолютна, оглушлива тиша.

Данило повільно встав.

— Що?

— Ресурси обмежені, — Марта говорила, наче доповідала на медичній конференції. Без емоцій. Тільки факти. — Їжа, вода, кисень, енергія — все розраховано на чотирьох. Якщо нас буде троє,ресурсів вистачить на тридцять три відсотки довше. Математика проста.