Глава 48: Філософський спір

Їдальня була єдиним місцем на станції, де температура трималася на рівні +10°C. Данило налаштував систему так, щоб концентрувати тепло в одному приміщенні — економія енергії, хоча й жалюгідна.

Всі четверо сиділи за столом. Перед кожним — чашка з гарячим чаєм. Останні запаси чаю, врятовані від пожежі. Можливо, останній раз, коли вони п'ють щось тепле.

Данило тримав чашку обома руками, дивився на пару, що піднімалася вгору

— Ми маємо вирішити, — сказав він тихо. — Сьогодні. Зараз. Відкладати більше немає часу.

Марта сиділа навпроти, спина пряма, обличчя непроникне. Айлін тримала чашку, наче боялася, що вона зникне. Тензін перебирав свої чотки — тихо, ритмічно, як метроном.

— Які варіанти? — запитала Марта прямо.

Данило зробив ковток чаю. Він був гіркий, занадто міцний, але теплий.

— Два чітких, — відповів він. — Перший: припиняємо передачу енергії повністю. Зберігаємо всі ресурси для себе. У такому випадку ми виживемо до евакуації. Майже напевно.

— Майже? — перепитала Айлін.

— У космосі немає «напевно». Але шанси високі. Дев'яносто відсотків.

— А другий варіант? — Тензін не відривав погляду від чоток.

— Продовжуємо передачу на рівні, який просить Земля. Максимальну. — Данило зробив паузу. — Утакому випадку ми протримаємося тиждень. Може, менше. Евакуація через вісімнадцять днів. Математика не на нашому боці.

Тиша. Тільки шум вентиляції та тихий клацанин чоток у руках Тензіна.

— Є третій? — запитав Тензін, піднявши очі.

Данило повільно кивнув.

— Компроміс. Мінімальна передача. Не повне відключення, але й не максимум. Ми економимо, вониотримують хоч щось. — Він подивився на кожного з них. — Можливо, вистачить і нам, і їм.

— Можливо? — Айлін нахилилася вперед. — Яка ймовірність?

Данило зітхнув.

— П'ятдесят на п'ятдесят. Залежить від занадто багатьох факторів. Чи не станеться ще один збій. Чи не зламається ще щось. Чи... — він не закінчив.

— Чи не помремо ми раніше, — закінчила Марта.

Данило кивнув.

Вони знову замовкли. За вікном обертала Земля — прекрасна, байдужа, вимоглива.

Марта поставила чашку, схрестила руки на грудях.

— Я лікар, — сказала вона, і голос її був спокійним, майже холодним. — Я навчена рятувати життя. Багато років я це робила. У шпиталях, у польових умовах, у зонах катастроф. — Вона подивилася наДанила. — Але є принцип, перше правило, яке нам вдалбують у голову: спочатку себе, потім інших.

Тензін кивнув.

— Як у літаку. Спочатку кисневу маску собі, потім дитині.

— Саме так. — Марта нахилилася вперед. — Тому що якщо ти впадеш без свідомості, ти нікому не допоможеш. Мертвий лікар не врятує жодного пацієнта.

— Ти порівнюєш нас з лікарями? — запитала Айлін тихо.

— Ні. Я кажу про принцип. — Марта подивилася на неї. — Якщо ми помремо тут, ми нікому більше не допоможемо. Ніколи. Але якщо ми вижимемо...

— Якщо ми вижимемо, а вони ні, — перебила Айлін, і в її голосі з'явилася гострота, — як ми з цим житимемо?

Марта замовкла. Її обличчя не змінилося, але щось промайнуло в очах. Біль? Сумнів?

— Важко, — нарешті сказала вона. — Дуже важко. Можливо, ми не зможемо. Можливо, це буде переслідувати нас до кінця життя. — Вона випрямилася. — Але ми будемо живі.

Данило дивився на неї.

— Значить, ти за припинення передачі?

Марта повільно кивнула.

— Я за раціональність. Чотири життя проти мільйонів — математика проста. Будь-який утилітарист скаже: жертвуй чотирма, рятуй мільйони. — Вона зробила паузу. — Але ті чотири — це ми. Ми не цифри. Ми не статистика. Ми люди. З іменами, родинами, майбутнім. — Її голос став тихішим. — І ми маємо право жити. Навіть якщо це означає, що хтось інший не виживе.

Тензін закрив очі.

— Утилітаризм проти деонтології. Стара дилема.

— Не дилема, — Марта похитала головою. — Вибір. І я його зробила.

Айлін сиділа тихо, дивлячись у свою чашку. Її руки тремтіли — не від холоду, від чогось іншого.

— Я не згодна, — сказала вона нарешті.

Марта повернулася до неї.

— Чому?

Айлін підняла очі. Вони були червоними, наче вона плакала, але сліз не було.

— Тому що якщо ми припинимо передачу, — її голос був тихим, але твердим, — ми зрадимо все, заради чого прийшли сюди.

— Ми прийшли допомагати, — сказав Данило. — Не вмирати.

— Але якщо допомога вимагає жертви? — Айлін подивилася на нього. — Що тоді? Ми кажемо «вибачте, занадто дорого»?

Тензін відкрив очі.

— Всі жертви вимагають жертв, Айлін. Питання не в цьому. Питання — наскільки велику жертву ти готова принести.

— Будь-яку, — вона відповіла без вагання.

Марта різко обернулася:

— Навіть своє життя?

— Так.

— Чому?

Айлін помовчала. Її руки стиснулися на чашці так сильно, що побіліли кісточки пальців.

— Я втратила дівчину, — сказала вона тихо. Вона була...

Голос зламався. Айлін зробила глибокий вдих, продовжила:

— Вона померла три роки тому. Рак. Яж не тільки психолог. За фахом я лікар, але не змогла її врятувати. Я знала всі протоколи, всі методи лікування. Але це не мало значення. — Вона подивилася на кожного з них. — Я не хочу втратити ще когось. Я не можу. Тоді, три роки тому, я дала собі обіцянку, ніколи не працювати лікарем, а тільки психологом. Завжди допомагати не тілу, а душі.

Марта м'якше:

— Але якщо ти втратиш себе?

Айлін всміхнулася — сумно, втомлено.

— Краще я, ніж тисячі. Краще я, ніж чиясь донька чи мама десь внизу, яка чекає на тепло, на світло, на шанс. — Вона витерла очі. — Марто, ти сказала, що мертвий лікар не врятує нікого. Але живий лікар, який не спробував, вже не лікар.

Тиша.

Данило повільно кивнув.

— Значить, ти за продовження передачі. Навіть якщо це означає...

— Навіть якщо, — підтвердила Айлін.