Глава 47: Земля. Ультиматум знизу

Зал засідань Центру космічного керування у Варшаві був переповнений. За довгим столом сиділи міністри, генерали, науковці — обличчя втомлені, напружені. На великому екрані — мапа Європи, всипана червоними точками. Кожна точка — зона енергетичного колапсу.

Головуючий — сивий чоловік у строгому костюмі, міністр надзвичайних ситуацій — постукав по столу, привертаючи увагу.

— Ситуація катастрофічна, — сказав він без вступних слів. — Три станції з десяти все ще функціонують над Європою. Решта вийшли з ладу або евакуйовані. Смертність зростає щодня. Вчора — тисяча двісті п'ятдесят три особи. Сьогодні прогнозуємо півтори тисячі.

Міністр енергетики — жінка років п'ятдесяти з різким поглядом — взяла слово:

— Ми направили запит на максимальну передачу енергії всім трьом станціям. Дві відповіли згодою. Omega... — вона подивилася в папери, — поки не підтвердила.

— Чому? — різко запитав генерал Ковальський, масивний чоловік з шрамом на щоці.

Головний науковий консультант, професор Лещинський, худорлявий чоловік у окулярах, відкашлявся:

— Тому що екіпаж Omega на межі виживання. Їхні ресурси критично низькі. Якщо вони віддадуть усю енергію, яку ми просимо, вони можуть не дожити до евакуації.

Генерал відхилився на спинку крісла:

— А скільки людей не виживуть, якщо вони не віддадуть цю енергію?

Тиша. Важка, пригнічуюча.

Головуючий повільно зняв окуляри, протер їх.

— Скільки людей на станції Omega?

— Чотири, — відповів Лещинський тихо.

— А внизу? Скільки залежать від їхньої передачі?

Міністр енергетики відкрила ноутбук, подивилася на цифри:

— Прямо залежать — близько двох мільйонів. Лікарні, очисні споруди, критична інфраструктура. Непрямо... — вона зробила паузу, — важко підрахувати. Можливо, десять мільйонів.

Генерал Ковальський вдарив долонею по столу:

— Чотири проти мільйонів! Який тут може бути вибір?!

— Це люди, — тихо, але твердо сказав Лещинський. — Не цифри. Люди з іменами, родинами, мріями.

— Війна — це цифри, професоре, — холодно відповів генерал. — І це теж війна. Війна за виживання. У війні доводиться приносити жертви.

— Вони вже принесли жертви, — Лещинський підвівся, його голос задрижав. — Вони три тижні тримаються на межі смерті. Вони віддали все, що могли.

— Але недостатньо, — міністр енергетики подивилася на нього. — Нам потрібно більше.

Головуючий підняв руку, зупиняючи суперечку:

— Голосування. Хто за те, щоб наполягти на максимальній передачі від Omega, незалежно від наслідків для екіпажу?

Руки піднялися одна за одною. Генерал. Міністр енергетики. Міністр охорони здоров'я. Ще четверо.

Лещинський сидів, не піднімаючи руки.

— Сім за, один проти, — підсумував головуючий. — Рішення прийнято. Передати Omega: максимальна передача обов'язкова. Якнайшвидше.

Лещинський встав, узяв свою папку:

— Ви тільки що підписали їм смертний вирок.

— Ми врятували мільйони, — відповів генерал.

— Можливо, — Лещинський подивився на нього. — Або просто вбили чотирьох заради спокою совісті.

Він вийшов, не озираючись.

Вулиці Києва були холодними й сірими. Температура трималася близько нуля, небо затягло хмарами. Але люди вийшли.

Сотні, тисячі людей з плакатами, транспарантами, закутані в куртки, ковдри, все, що могло зігріти.

"ВЕРНІТЬ ТЕПЛО!"

"ДЕ НАШІ СТАНЦІЇ?"

"МИ МЕРЗНЕМО!"

Натовп скандував, голоси зливалися в єдиний гул. Поліція стояла ланцюгом, але не втручалася — що вони могли зробити? Люди мали право кричати.

Але серед гнівних плакатів траплялися інші:

"ДЯКУЄМО ЕКІПАЖАМ"

"ВОНИ ТЕЖ ЛЮДИ"

"#SAVEOMEGA"

Біля фонтану на Майдані стояла молода жінка з дитиною на руках. Хлопчик, років трьох, був загорнутий у дві ковдри, але все одно тремтів. Жінка тримала плакат: "МІЙ СИН ХВОРИЙ. НАМ ПОТРІБНО ТЕПЛО."

Журналістка підійшла до неї з мікрофоном:

— Що ви думаєте про екіпажі космічних станцій?

Жінка подивилася на неї втомленими очима:

— Мені все одно, що там у них. Мені потрібно тепло для сина. Він кашляє вже тиждень. Лікарня переповнена. Ліків немає, — вона міцніше притиснула дитину, — Нехай роблять свою роботу. Для цього їх туди послали.

Неподалік, біля пам'ятника, стояв літній чоловік з паличкою. Він не тримав плакатів, просто дивився на натовп.

Журналістка підійшла до нього:

— А ви що думаєте?

Чоловік повільно повернув голову:

— Я думаю, що вони ризикують життям. Вони там, у холоді і темряві, роблять неможливе,— він зітхнув. — Ми не маємо права вимагати більше. Це було б убивством.

— Але тут теж помирають люди.

— Знаю. Мій онук помер позавчора. Гіпотермія,— голос його не здригнувся, — але це не дає мені права вимагати, щоб хтось інший помер замість нього.

Журналістка записала, пішла далі.

Підліток, років шістнадцяти, стояв з групою друзів. У нього був яскравий плакат: "ВОНИ НА ОРБІТІ, МИ ТУТ. ХТО ВАЖЛИВІШИЙ?"

— Слухай, — сказав він у камеру, коли журналістка підійшла, — я розумію, що їм важко. Але нас мільйони. Їх — четверо. Математика проста, ні?

Його подруга, дівчина з синім волоссям, штовхнула його ліктем:

— Ти ідіот. Вони теж люди.

— Я знаю! Але треба вибирати. І я вибираю нас.

Натовп скандував далі. Гнів змішувався з розпачем, розпач — з надією. Ніхто не знав правильної відповіді.

Телестудія була яскраво освітлена — один з небагатьох районів Києва, де ще була стабільна енергія. За круглим столом сиділи троє: ведуча і двоє експертів.

— Питання сьогоднішнього вечора, — ведуча дивилася прямо в камеру, — чи мають екіпажі космічних станцій право відмовити у запиті на максимальну передачу енергії?

Перший експерт, юрист, чоловік у строгому костюмі, відповів без вагань:

— Ні. Вони підписали контракт. Вони знали ризики. Космонавт, як і солдат, приймає можливість жертви, коли йде на службу.