Глава 46: День 22. Останній ресурс

Данило дивився на цифри на екрані, і кожна з них була вироком.

Енергопередача: 25%. Червоним. Критично низько — система попереджала про це кожні п'ятнадцять хвилин тривожним писком, який вже встиг стати частиною фонового шуму станції.

Життєзабезпечення: 55%. Жовтим. Ще працює, але ледве. Фільтри забиті, регенератор кисню працює з перебоями, вентиляція шумить, як старий холодильник перед смертю.

Температура: +9°C. Данило відчував холод навіть крізь два светри. На межі гіпотермії. Ще пару градусів — і їхні тіла почнуть відключатися, один орган за одним.

Їжа: 5 днів. За умови мінімального раціону. А мінімальний раціон означав постійний голод, слабкість, нездатність думати чітко.

Кисень: 60% ефективності. Повітря було розрідженим, наче на висоті трьох тисяч метрів. Кожен вдих вимагав зусиль.

Данило закрив очі, масажуючи скроні. Математика була простою і жорстокою.

Якщо вони припинять передачу енергії на Землю прямо зараз — виживуть ще два тижні. Може, трохи більше. Достатньо, щоб дочекатися рятувального шаттла, який, за обіцянками Центру, має прибути через вісімнадцять днів.

Якщо продовжать передачу на поточному рівні — максимум тиждень. Десять днів, якщо їм пощастить і не станеться ще один збій.

Вісім днів різниці між життям і смертю.

Але внизу, на Землі, під їхніми ногами, які зависли в порожнечі космосу — мільйони. Мільйони людей, які залежали від тієї енергії, що вони передавали. Лікарні, де підтримували життя важкохворих. Очисні споруди води. Центри зв'язку. Все, що трималося на трьох станціях, які ще функціонували над Європою.

Три з десяти.

Данило відкрив очі, подивився на свої руки. Вони тремтіли. Не від холоду — від усвідомлення того, що йому доведеться робити.

Він інженер. Його навчили вирішувати проблеми, знаходити рішення, оптимізувати системи. Але не навчили вибирати, хто має жити, а хто — ні.

Екран миготів. Нове повідомлення від Центру управління.

Данило глибоко вдихнув розріджене повітря і натиснув на кнопку прийому.

— Omega, ваш статус? — голос у навушниках був новим. Не Катерина, яка зазвичай виходила на зв'язок. Хтось молодший, чоловік, з ледь помітним акцентом.

— Критичний, — відповів Данило без емоцій. — Ресурсів на сім-десять днів. Можливо, менше.

Пауза. Данило чув, як оператор дихає — важко, нервово.

— Розуміємо, — нарешті пролунало у відповідь. — Допомога планується через вісімнадцять днів. Рятувальний шаттл вже на підготовці.

— У нас немає вісімнадцяти днів, — сказав Данило тихо, але чітко, — у нас максимум десять. І це оптимістичний прогноз.

Знову пауза, довша.

— Робимо все можливе, Omega. Пріоритет евакуації зараз — інші станції в гіршому стані.

Данило стиснув щелепи.

— Значить, ми останні.

— Не останні, — оператор говорив обережно, наче обираючи кожне слово. — Просто... менш критичні. Станція «Геліос-2» втратила систему життєзабезпечення повністю. «Аврора-5» — вихід енергії на нуль. Ви ще тримаєтеся.

«Ще тримаємося», — подумав Данило гірко. Наче це було досягненням, а не просто відстрочкою.

— А як Земля? — запитав він.

Оператор зітхнув — глибоко, втомлено, як людина, яка давно не спала.

— Важко. Дуже важко. Смертей більше тисячі на день. Енергосистеми на межі колапсу. Ви, Omega, — одна з трьох станцій, що ще працюють над Європою.

— Три з десяти, — повторив Данило.

— Так. Три з десяти.

Данило подивився у вікно, на Землю внизу. Вона виглядала мирною звідси — блакитно-білою кулькою, загорнутою в хмари. Не було видно панічних натовпів, зруйнованих міст, мертвих лікарень.

— Слухайте, — сказав оператор, і в його голосі з'явилася щось особисте, людяне,— я знаю, що ви там проходите через пекло. Знаю, що вам важко. Але ви врятували тисячі життів. Десятки тисяч. Без вас...

Він не закінчив.

Данило закрив очі.

— Я знаю.

— Omega, — оператор відкашлявся, — у нас ще один запит. Від... від уряду.

Данило відчув, як щось стискається в грудях.

— Слухаю.

— Вони просять... — оператор завагався. — Просять максимальну передачу енергії. Будь-якою ціною.

Тиша заповнила канал зв'язку. Данило чув, як  б'ється його власне серце — повільно, важко.

— Будь-якою ціною? — повторив він тихо. — Включно з нашими життями?

Оператор мовчав. І це мовчання була відповіддю.

Данило відчув, як холод, який він тримав у собі весь цей час, перетворюється на щось гостріше. Гнів? Ні. Щось більш холодне. Чіткість.

— Скажіть їм, — сказав він повільно, виразно, — що ми робимо все, що можемо. Але ми не камікадзе. Ми — люди. Живі люди. І ми теж маємо право вижити.

— Розумію, — оператор відповів майже шепотом. — Передам.

— Ще щось? — запитав Данило.

— Ні. Зв'язок через дванадцять годин. Тримайтеся, Omega.

Клік. Тиша.

Данило сидів у кріслі, дивлячись на мертвий екран.

«Вони хочуть, щоб ми померли за них, — думав він. — Вони сидять там, у теплих кабінетах, п'ють каву, дивляться на графіки і вирішують, хто вартий жити, а хто — ні. І ми — не варті. Тому що нас четверо, а їх — мільйони».

Але чи була ця логіка неправильною?

Чи не зробив би він те саме на їхньому місці?

Данило не знав відповіді.

Через годину він зібрав команду в залі управління. Всі четверо — бліді, виснажені, закутані в ковдри. Айлін тримала чашку з теплою водою обома руками, наче це був найцінніший скарб. Марта сиділа зпрямою спиною, але її очі були червоними від безсоння. Тензін тримав свої чотки, перебираючи їх механічно, ритмічно.

Данило не став зволікати.

— Я щойно говорив із Землею, — сказав він. — Евакуація через вісімнадцять днів.

— А у нас? — запитала Марта.

— У нас десять. Максимум.

Айлін тихо ахнула. Тензін зупинив чотки.

— Уряд просить максимальну передачу енергії, — продовжив Данило. — Будь-якою ціною. Це означає, що якщо ми підвищимо передачу, ми скоротимо наше виживання до тижня. Може, менше.