Глава 45: Тиждень третій: На межі

Температура на станції піднялася до +12°C і застигла на цій позначці. Данило сказав, що це тимчасове рішення, що система працює на третину потужності. Але тепер вони могли дихати, не бачачи свого подиху.

Марта сиділа в їдальні, тримаючи обома руками чашку з теплою водою. Права долоня була забинтована — дев'ять швів, які наклала Айлін з майстерністю досвідченого медика. Болю майже не було, тільки тупа ниюча.

— Як рука? — Тензін сів навпроти, тримаючи власну чашку.

— Виживе. Як і я.

— Ти була дуже сміливою.

— Або дуже дурною, — вона всміхнулася без радості, — іноді важко відрізнити одне від іншого.

Тензін нахилив голову, роздивляючись її.

— У нашому монастирі є прислів'я: сміливість — це страх, який помолився. Ти молилася там, укосмосі?

Марта замислилася.

— Ні. Але я думала про вас. Про всіх нас. Це вважається?

— Так. — Тензін всміхнувся, і вперше за багато днів його усмішка виглядала щирою. — Це навіть краще.

Данило увійшов, тримаючи планшет. Обличчя його було сірим від втоми.

— Збираємося через п'ять хвилин. В залі управління.

Коли вони всі зібралися, Данило активував головний екран. На ньому були графіки — круто падаючі лінії червоного та помаранчевого кольору.

— Ресурси, — сказав він без вступу. — Ось що у нас залишилося.

Він показав на перший графік.

— Вода. За моїми підрахунками, на сім днів при мінімальному споживанні. Це означає пів-літра на людину на добу. На готування, пиття, гігієну — все разом.

Айлін побліла.

— Це ж майже нічого.

— Я знаю. — Данило перейшов до наступного графіка. — Їжа. Десь на дев'ять днів, якщо урізати порції вдвічі. Ми будемо голодними, але не помремо від виснаження.

— А кисень? — запитав Тензін.

— З киснем краще. Регенератор працює, хоч і не на повну потужність. Цього вистачить.

— Тобто вода — наша найбільша проблема, — підсумувала Марта.

— Так. — Данило відклав планшет. — Я переглянув усі системи. Є теоретична можливість добувати воду з конденсату, але це даст нам максимум додаткові пів-літра на добу. Для чотирьох.

Тиша була важкою, як свинець.

— Скільки днів до евакуації? — тихо запитала Айлін.

Данило подивився на календар.

— Сім. Може, вісім, якщо пощастить.

— А у нас води на сім днів.

— При мінімальному споживанні. Якщо хтось захворіє, якщо станеться ще один збій системи... — Він не закінчив.

Марта встала, підійшла до ілюмінатора. Земля оберталася внизу, така близька і така недосяжна.

— Ми вижили два тижні, — сказала вона, не обертаючись. — Пройшли через пожежу, холод, вихід укосмос. Ми впораємося і з цим.

— Ти впевнена? — в голосі Айлін було щось надламане.

Марта обернулася. Вони всі дивилися на неї — Айлін з її втомою, Данило з його відповідальністю, Тензін з його спокоєм, який тепер здавався крихким.

— Ні, — чесно відповіла вона. — Я не впевнена. Але в мене немає права здатися. У нас у всіх немає такого права.

Тензін встав, підійшов до неї.

— Марта має рацію. Ми зайшли надто далеко, щоб зупинитися зараз.

— Тоді давайте складемо план, — Данило знову взяв планшет. — Розподілимо обов'язки, уріжемо все, що тільки можна урізати.

Наступні години вони працювали. Складали графіки, перераховували ресурси, шукали способи зекономити кожну краплю води, кожну калорію. Коли вони нарешті закінчили, було далеко за північ.

— Іди відпочинь, — сказала Марта Данилу, коли інші вже розійшлися. — Ти не спав дві доби.

— Скоро. Хочу ще раз перевірити систему охолодження.

— Данило. — Вона торкнулася його плеча. — Ми не впораємося, якщо ти впадеш від виснаження.

Він подивився на її забинтовану руку.

— Ти кажеш про виснаження? Після того, що ти зробила?

— Саме тому. Я знаю, як виглядає людина на межі, — вона всміхнулася, —і ти зараз на ній.

Данило зітхнув, прикрив очі долонею.

— Я боюся, Марто. Боюся, що зробив помилку в розрахунках. Що пропустив щось важливе. Що...

— Стоп, — вона перебила його. — Ти зробив усе, що міг. Більше, ніж міг. Тепер треба просто дожити до евакуації.

— А якщо ми не доживемо?

Марта замовкла. Це питання висіло в повітрі між ними, важке і неминуче.

— Тоді принаймні ми спробували, — нарешті сказала вона. — Це має значити щось.

Данило кивнув, встав.

— Йду спати. Дві години.

— Чотири.

— Три. І це остаточно.

Вона дивилася, як він йде, похитуючись від втоми. Потім обернулася до ілюмінатора.

Земля знову була внизу. Через сім днів там мав приземлитися рятувальний шаттл. Якщо вонипротримаються.

«Останній тиждень, — подумала Марта, притискаючи лоба до холодного скла. — Або ми, або вони».

Вона не знала, хто такі «вони». Обставини? Доля? Космос?

Але вона знала одне: вона не збиралася здаватися. І не допустить втрату жодного з них.

Навіть якщо доведеться боротися до останнього подиху.