Глава 44: Спроба ремонту

Холод проникав крізь усі щілини. Температура в каюті впала до +12°C, і навіть під ковдрою Марта не могла перестати тремтіти. Вона лежала, дивлячись у стелю, відлічуючи години до неминучого.

— Хтось має вийти, — сказав Данило на черговій нараді. Його голос був беземоційним, але Марта бачила напругу в його щелепах.

— В космос? — Айлін обхопила себе руками. — Ти розумієш, що це означає?

— Розумію. Але панель пошкоджена ззовні. Зсередини нічого не можна зробити. — Данило показав на екран з діагностикою. — Все гірше, ніж здавалося спочатку. Три години до повного відключення системи життєзабезпечення.

Тензін сидів у позі лотоса, але його очі були широко відкриті.

— Скільки часу потрібно на ремонт?

— Дванадцять хвилин, якщо все піде ідеально. П'ятнадцять — реалістично. — Данило провів рукою по обличчю. — Двадцять — якщо щось піде не так.

— Запасу кисню в скафандрі на тридцять хвилин, — тихо сказала Марта. — Але радіація...

Вона не закінчила. Усі знали. Ремонт потрібно було проводити на освітленій стороні станції, де сонячна радіація била без захисту магнітного поля Землі.

— Я піду, — сказав Данило.

— Ні. — Марта піднялася. — Ти єдиний, хто розуміється на системах. Якщо щось піде не так, хтось має залишитися, щоб керувати зсередини.

— Марта...

— Я пішла на цю місію, знаючи ризики,— вона подивилася йому в очі. — Мене навчали для роботи в космосі. Я не тільки лікар. І я найкраще підготовлена фізично. Ви всі знаєте, що це правда.

Тиша затягнулася. Айлін прикусила губу, Тензін закрив очі.

— Я тебе проінструктую, — нарешті сказав Данило. — Кожен крок. Кожен рух.

Через годину Марта стояла в шлюзовій камері, відчуваючи важкість скафандра. Данило перевіряв кожне кріплення вдруге, втретє.

— Рукавиці герметичні. Кисень на максимумі. Страхувальний трос міцний. — Його голос тремтів. — Марто, якщо відчуєш головокружіння, негайно повертайся.

— Зрозуміла.

— Обіцяй.

Вона подивилася на нього крізь скло шолома.

— Обіцяю.

Айлін підійшла, торкнулася рукавиці Марти своєю долонею крізь скло.

— Повернися до нас.

Тензін стояв осторонь, його обличчя було спокійним, але Марта бачила, як він стискає чотки.

— Будь водою, яка знаходить свій шлях.

Данило активував систему. Повітря почало виходити зі шлюзу зі свистом. Марта відчула, як її вуха закладає, потім — нічого. Абсолютна тиша.

Зовнішні двері відкрилися.

Космос вдарив її своєю незбагненністю. Чорнота, усипана зірками так густо, що здавалося, ніби можна простягнути руку і зачерпнути їх жменею. Внизу — Земля, блакитно-біла куля, яка здавалася нереальною у своїй красі.

— Марта, чуєш мене? — голос Данила в навушниках повернув її до реальності.

— Чую. Починаю рух до панелі.

Вона вичепилася зі шлюзу, тримаючись за поручні. Кожен рух у невагомості вимагав концентрації. Страхувальний трос розмотувався за нею.

— Панель за сімнадцять метрів від тебе. Праворуч по курсу.

Марта штовхнулася, пролетіла вздовж корпусу станції. Сонце спалахнуло з-за краю Землі, засліплюючи навіть крізь захисний фільтр шолома.

— Бачу панель. Пошкодження сильніші, ніж ми думали.

Зовнішній кожух був порваний, ніби папір. Метеорит маленький, але на такій швидкості...

— Починаю зняття зовнішнього кожуха.

Інструмент у руках був громіздким у товстих рукавицях. Марта відкрутила перший болт, потімдругий. Третій застряг.

— Данило, болт не йде.

— Спробуй важелем. У лівій кишені скафандра.

Вона знайшла важіль, вставила. Натиснула. Болт не рухався.

— Сильніше, Марто. Ти можеш.

Вона уперлася, напружила всі м'язи. Болт нарешті піддався, але різко — вона відлетіла назад, страхувальний трос натягнувся.

— Все гаразд! Продовжую.

Кожух знятий. Всередині — сплутані проводи, наполовину розплавлені.

— Данило, тут половина схеми знищена.

Пауза. Занадто довга.

— Є резервні лінії. Дивись, я висилаю тобі схему на дисплей шолома.

На внутрішньому склі з'явилося зображення. Марта порівняла його з тим, що бачила перед собою.

— Знайшла. Червоний провід до синього контакту, так?

— Так. Потім зелений до жовтого.

Руки тремтіли. Рукавиці були занадто товстими. Вона стиснула зуби, зосередилася. Червоний до синього. Клік. З'єднання встановлено.

— Перше готово.

— Молодець. Тепер зелений.

Зелений провід був коротший, ніж здавалося на схемі. Довелося натягувати його, ризикуючи порвати.

— Майже... ще трошки...

Клік.

— Готово!

— Чудово. Тепер захисний кожух назад, і ти вільна.

Марта потягнулася за кожухом — і відчула різкий біль у правій руці. Подивилася вниз. Краплі крові плавали в невагомості всередині рукавиці.

— Данило... — голос її тремтів. — Я поранилася.

— Що?! Наскільки серйозно?

— Порізала долоню об гострий край. Кров є, але не фонтанує. Герметичність скафандра не порушена.

— Кидай ремонт, повертайся негайно!

— Ще п'ять хвилин. Мені просто треба прикрутити кожух назад.

— Марта, це наказ!

Вона проігнорувала його, взялася за болти. Права рука боліла, але слухалася. Один болт. Другий. Третій.

— Останній...

Світ перед очима поплив. Головокружіння, про яке попереджав Данило.

— Закінчила. Повертаюся.

Вона відштовхнулася від станції, але занадто слабо. Швидкість була мізерною.

— Данило, не можу... не вистачає сил.

— Тримайся! Я активую автоматичне змотування тросу!

Трос смикнув її назад. Зірки закрутилися. Марта закрила очі, відчуваючи, як свідомість ковзає крізь пальці.

Потім — удар. М'який, але відчутний. Руки підхопили її.

— Я тут, я тут, — голос Данила був зовсім поряд. — Ти повернулася.

Шлюз закрився. Повітря зашипіло, наповнюючи камеру. Данило зняв з неї шолом.