Глава 43: День 20. Нова аварія

Двадцятий день почався зі звуку.

Не гучного — космос не дає гучних звуків. Просто тихого металевого дзвону, наче хтось торкнувся станції величезною ложкою. Потім — вібрація. Коротка, різка, що пройшла крізь всю структуру.

Данило прокинувся миттєво, його серце забилося швидше ще до того, як він усвідомив, що сталося. Тривожна сирена завила через секунду — пронизливий звук, що означав одне: критична аварія.

Він вискочив із ліжка, ледь встигнувши накинути комбінезон, і побіг до модуля управління. У коридорі він зіткнувся з Тензіном, що біг у тому ж напрямку.

— Що сталося? — вигукнув Тензін.

— Не знаю! — відповів Данило, і вони побігли разом.

У модулі управління екрани світилися червоним. Марта вже була там, її волосся розпатлане, обличчя бліде. Вона дивилася на головну діагностику, її руки тремтіли.

— Пробій, — сказала вона, коли Данило і Тензін вбігли. — Зовнішня панель. Сектор С-7.

Данило підбіг до консолі, швидко відкрив детальну діагностику. На екрані з'явилося зображення пошкодженої ділянки — дірка в зовнішньому корпусі станції, не велика, близько п'яти сантиметрів у діаметрі, але достатня, щоб...

— Декомпресія? — різко запитав Тензін.

— Ні, — Данило швидко перевіряв дані. — Не в житловому секторі. Пошкодження в технічному відсіку. Але... — Він завмер, дивлячись на екран. — О ні. Ні, ні, ні…

— Що? — Марта підійшла ближче.

Данило показав на схему.

— Енергетична панель. Сонячна батарея номер три. Вона пошкоджена. Можливо, повністю знищена.

Айлін вбігла в модуль, ще задихана.

— Я чула сирену. Що...

— Мікрометеорит, — сказав Данило, не відриваючи очей від екрану. — Пробив зовнішню панель і пошкодив сонячну батарею.

Він відкрив показники енергосистеми. Цифри на екрані були безжальними:

Сонячна батарея #1: 78% (деградація) Сонячна батарея #2: 82% (деградація) Сонячна батарея #3: 0% (OFFLINE) Загальна потужність: 53%

Данило відчув, як холод проходить по його спині.

— Ми втратили майже третину енергії, — сказав він тихо. — У нас 53% потужності.

Тиша. Всі дивилися на екран, розуміючи, що це означає.

Марта першою заговорила:

— Скільки нам треба для підтримки станції?

Данило швидко порахував.

— Життєзабезпечення, опалення, основні системи... мінімум 45%. Це залишає нам 8% на енергопередачу.

— Вісім відсотків, — повторила Айлін тихо. — З 34%, що ми мали.

Тензін запитав те, про що всі думали:

— Скільки людей ми можемо підтримувати з вісьма відсотками?

Данило не хотів відповідати, але мусив.

— Близько десяти тисяч. Може, п'ятнадцять, якщо економити.

— З десяти мільйонів, — сказала Марта, її голос був порожнім.

Данило кивнув.

— Так.

Данило і Тензін пішли оглянути пошкодження безпосередньо. Вони одягли аварійні скафандри — важкі, незграбні, але необхідні для виходу в технічний відсік, де могли бути витоки повітря.

Коли вони дісталися до сектору С-7, Данило побачив пошкодження і відчув, як надія тане. Дірка в панелі була невеликою, але мікрометеорит пройшов під ідеальним кутом, щоб зруйнувати максимум систем. Сонячна батарея номер три була розірвана навпіл, її панелі висіли на кабелях, іскри ще стрибали з пошкоджених з'єднань.

— Чи можна полагодити? — запитав Тензін, його голос був приглушеним через шолом.

Данило обстежив пошкодження уважно. Він торкався панелей, перевіряв кабелі, дивився на структуру.

— Технічно... може бути. Але нам потрібні запчастини, яких у нас немає. Потрібен час, якого у нас немає. Потрібні інструменти, яких...

Він зупинився, стиснув кулаки.

— Ні. Не можна полагодити. Не тут. Не зараз.

Тензін мовчав мить, потім тихо сказав:

— Тоді нам треба вибирати. Що вимикати.

Данило не відповів. Вони повернулися до модуля управління.

Коли Данило і Тензін повернулися, Марта і Айлін вже чекали. На екрані була карта Землі з активними зонами енергопередачі. Двадцять чотири зони. Десять мільйонів людей.

Данило став перед екраном, дивлячись на всі ці точки, що світилися зеленим. Через кілька годинбільшість із них стануть червоними.

— Сонячну батарею не можна полагодити, — сказав він без вступу. — У нас 53% енергії. 45% потрібно для станції. Залишається 8% на передачу.

Він відкрив розрахунки.

— З вісьма відсотками ми можемо підтримувати максимум дві зони. Маленькі зони. Або одну велику. Це означає... — Він не міг закінчити речення.

Марта закінчила за нього:

— Це означає, що ми маємо вибрати, кого залишити, а кого відключити. З десяти мільйонів людей ми можемо допомогти тільки двом зонам.

Айлін подивилася на карту, на всі ці зони.

— Як ми вирішуємо? Як ми вибираємо ці дві зони з десяти мільйонів?

Данило відкрив файл з даними по кожній зоні. Населення, температура, вразливі групи, інфраструктура.

— Ми дивимося на пріоритет. Хто найбільше потребує. Хто в найкритичнішому стані.

Тензін тихо сказав:

— Але всі потребують. Всі в критичному стані.

— Я знаю, — відповів Данило, його голос зламався. — Але ми маємо вибрати. Або не вибирати нікого і дозволити всім померти.

Марта підійшла до екрану, почала переглядати зони.

— Варшава. Дитячий будинок. Сімдесят дітей. Температура +3°C. Критично.

Айлін додала:

— Бухарест. Лікарня. Сто двадцять пацієнтів у реанімації. Без енергії — смерть протягом годин.

Тензін показав на іншу зону:

— Стамбул. Табір біженців. Дві тисячі людей, половина — діти. +2°C.

Вони перебирали зони одну за одною, і кожна була критичною. Кожна мала дітей, хворих, старих. Кожна заслуговувала на допомогу.

Але вони могли вибрати тільки дві.

Вони сиділи навколо столу чотири години, перебираючи кожну зону, кожну цифру, кожну історію. Вони сперечалися, плакали, кричали. Вони намагалися знайти спосіб врятувати більше, але математика була безжальна.